Підкреслюю: Кирпонос у той фатальний час діяв мудро, залишившись на бойовому посту серед своїх оточених військ. Багато воєначальників упевнено заявляють, що його неминуче чекала б доля командуючого Білоруським фронтом генерал-полковника Павлова, героя війни в Іспанії, якого Сталін наказав розстріляти за поразку в Білорусії. Кирпоноса обов'язково зробили б хлопчиком для побиття за чужі гріхи, а особливо за ті, які зробив Сталін. Його б розстріляли й уміло «довели» б його провину за втрати в Україні.
До цього часу ні істориками, ні військовоначальниками твердо не заявлено, що Кирпонос і його солдати, затримавши ворога в боях за Київ на два місяці, зірвали гітлерівський бліцкриг.
Страшно уявити собі, що б могло бути, якби Гудеріан у липні від Смоленська ринувся на Москву. Адже тут тільки 340 кілометрів. І якби німці її захопили, то японці також виступили б проти нас, а не проти американців. Адже все висіло на волосинці.
Де і коли б закінчилася війна? Якою ціною? Я часто задумуюся над цим. Адже в той час танкісти Гудеріана майже не зазнали втрат. А після боїв у київському котлі їх залишилася тільки половина. Генерал Гальдер це документально підтвердив.
Хто воював у кінці листопада і в грудні на Московському напрямі, той знає, яка була того року сувора зима. Безкінечні російські простори покриті глибоким снігом. Крижаний вітер миттєво замітав сліди танків, автомашин і кінних військових обозів. Дороги тижнями були непрохідними для автомобілів. Німецькі солдати без зимового обмундирування. Наші далекосхідні і сибірські дивізії, котрі підійшли на бойові позиції під Москвою, навпаки, були добре екіпіровані. Бійці мали кожухи, валянки й інше хороше зимове обмундирування, одержували добре харчування. І саме ці війська завдали поразки німцям у грудні 1941 року. Але умови для цього були створені героїчними діями воїнів Кирпоноса, жителів Києва й України, які самовіддано боролися проти фашистських окупантів.
НАШІ «ФЕРМОПИЛИ»
Радянський народ ніколи не прагнув будувати свій добробут за рахунок інших держав і народів. І не його вина, що був утягнений своїми вождями в політичні інтриги, які всі ми зараз засуджуємо. Але це окреме й велике питання, що вимагає особливого дослідження. У цій же книзі мені хочеться висвітлити хід подій під час оборони Києва, роль частин Червоної Армії та українського народу у цій найбільшій битві Другої світової війни, що зайняла особливе місце у зриві бліцкригу й урятуванні Москви.
Понад 20 років тому, будучи керівником Полтавської області, протягом кількох днів я приймав групу українських письменників і журналістів. Під час численних зустрічей і бесід із працелюбними полтавцями говорили про життя і роботу, про прагнення людей поліпшити культуру та економіку. В останній день перебування київських гостей я їм показував місце загибелі генерала Кирпоноса і його бойових побратимів.
Умостившись, хто на лавках, хто просто на землі, зіпершись спиною на стовбури дерев — очевидців смертельного бою і героїчної загибелі командирів та бійців Південно-Західного фронту, вони уважно слухали мою розповідь про події тих грізних часів. Після розповіді запала довга пауза. Усі притихли, схиливши голови. І чувся тільки тихий шелест листя зранених дерев, стовбури яких густо нашпиговані осколками снарядів, мін і кулями, багато разів умиті кров’ю захисників Києва, рятівників Вітчизни. На думку спала аналогія: герої загинули так, як колись спартанський цар Леонід і його триста воїнів, котрі свідомо віддали життя в смертельному бою у вузькій ущелині Фермопи-ли за врятування армії і Греції від перських загарбників...
І в ті хвилюючі хвилини пам’яті в наші душі раптом увірвалась і вразила серця пісня — про любов до Батьківщини, про безприкладну хоробрість її захисників-солдатів, про безмежну любов матері до сина, який поліг, захищаючи сімейне вогнище, свій народ і землю від пришельця-поработителя: Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом даль заволокло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.
Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.
Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом стали обеліски,
А навкруг — розлив колось.
Степом, степом людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном.
Ця пісня — про матір, котра, заламуючи руки, страждає від неймовірного горя, про село, що гине в диму й вогні, про солдатів, які падають від ворожих снарядів і куль, про жито, що колишеться навколо, шелестить колоссям і ридає, проливаючи сльози-росинки на землю, бачачи, як гинуть люди, для яких воно — жито — росте на широких українських полях, наливає своє колосся цілющими зернинками, щоб ті, хто їх сіяв і доглядав, були ситими, здоровими й, урешті-решт, щасливими...