А цього дня я дуже сподівалася, що Нільс таки відмовиться. Я ж стояла на передньому краї лінії вогню і дуже потребувала його товариства, щоб поговорити про Маґнуса. Але, коли прийшов Франс, Нільс одразу підхопився, навіть не запитав, чи не хочу я піти на обід разом з ними! Уявлення не маю, що на нього найшло. Нільс волів слухати занудні розповіді Франса про нікчемну, прибацану колекцію камінців, аніж вислухати мене!
Добре, що нічого не сталося і мені не спотребилася його нагальна допомога. Тея, Роня та Ширін настільки були зайняті репетиціями балету на перервах, що, здавалося, геть забули про мене.
Маґнус на очі не потрапляв. Щоправда, я проводила кожну перерву в шкільній бібліотеці разом з Яном Еріком, нашим бібліотекарем, а Маґнус туди навідується не так часто, як я.
Минула субота, а Нільс не озивався.
Ну, спеціально про зустріч ми не домовлялися, але зазвичай спілкувалися щодня. Навіть на канікулах. За всю суботу жодної смс-ки. Хоч я відіслала аж дві!
Коли я прокинулася недільного ранку й перевірила мобільний телефон, смуток ударив мене так сильно, як усі гандбольні м’ячі, поцілені в мене за урок фізкультури.
Нільс так і не озвався!
Понад усе на світі хотілося не вилазити з ліжка й поринути в свій затишний Нормальний Світ. Я уже не сумнівалася: Нільс таки впевнився, що я зовсім не годжуся на роль друга, і вирішив переметнутися до Франса.
Вставати таки довелося. Не лише тому, що врешті-решт прийшла мама, стягнула ковдру й покликала на сніданок: тато приготував мені особливу яєшню-очко; ще ми з Нільсом домовилися про зустріч о дванадцятій у помешканні тітки Муни. Збиралися присвятити всю неділю «Операції „Тако“». Я не могла підвести тих, хто мене так підтримував. Якщо, звісно, Нільс усе ще мене підтримував.
Коли я трохи перед дванадцятою заїхала велосипедом на подвір’я будинку тітки Муни, то так нервувала, що ледь не врізалася у сміттєві баки.
А якщо Нільс не прийшов!
Тоді кінець не лише «Операції „Тако“», але й моєму життю. Ніщо вже не матиме значення, якщо Нільс більше не захоче зі мною дружити. Навіть Маґнус.
— Привіт, Аннебіно!
Нільс!
Не зрадив!
Він стояв біля велосипедного стояка й чекав на мене, точнісінько, як у школі! А біля ніг лежала чорна торба з усім потрібним для «Операції „Тако“»!
Та зарано зраділа. Я підійшла ближче, уже могла виразно бачити Нільса, і раптом помітила, що Нільсовий настрій анітрохи не поліпшився від п’ятниці. Він навіть не усміхався. Навіть кутика уст не скривив. Волосся розчухране, светр одягнений задом наперед, причому светр з картинкою…
Я ще й шолом не зняла з голови, як увесь бойовий дух із мене миттю вивітрився.
— Я більше ніколи-ніколи-ніколи не поїду до Драммена! — схлипнув Нільс. — У мене був пронос усю ніч!
Раптом я все зрозуміла.
Ось чому він ображався на мене в п’ятницю. Ось чому не прислав жодної смс-ки. Нільс не з тих, хто думає лише про себе. Це я егоїстка!
У вирі подій, пов’язаних із Маґнусом та «Операцією „Тако“», я цілком забула, що Нільс уперше мав поїхати в гості до свого тата!
Усе пішло не так від самого початку.
У суботу вранці тато зустрів його на вокзалі в Драммені, та не встиг Нільс привітатися, як між ним і татом затесалася висока й тонка жердина зі світлими кучериками, як у пуделя.
— Пригадуєш, коли ми зустрічалися минулого разу, я розповідав тобі про Сіссель? — запитав тато.
Нільс напружив пам’ять, але згадав тільки те, що востаннє вони зустрічалися майже рік тому, та й то на півгодини, бо тато дуже квапився — біг купувати новий джип.
— Ми з Сіссель давно знайомі, — сказав тато, обіймаючи Пуделиху за стан. — Було б дуже приємно, якби ви ближче подружилися. Вона проведе з нами весь день.
А Нільс так сподівався, що тато нарешті запросив його до себе додому, щоб вони обидва ближче подружилися!
За п’ять хвилин тато й син встигли переговорити про все: Нільс розповів про шкільні й домашні справи, про те, як йому загалом ведеться, та всяке інше; Пуделиха розказала, що працює на пошті й має одинадцятирічну доньку Уду, а тато повідомив, що його підвищили на роботі, і він купив ще один джип.
Батько Нільса анітрохи не схожий на мого тата. Мій тато вважає дорогі авта дурними витребеньками. Тож ми й досі їздимо на старенькій мазді, двигун якої відмовляє п’ять разів на рік. Пуделиха зовсім не схожа на маму Нільса. Домосидкою її аж ніяк не назвеш. Щойно вони приїхали додому до Нільсового тата, як вона вискочила з авта й одразу попрямувала в лісок за будинком.