Мамі теж подобається, як я співаю. Хоча при мамі мені жодного разу не вдавалося видобути такий потужний голос. Коли я доспівала до кінця пісню, яку ми розучували на занятті, у мами затремтів голос.
— Треба зателефонувати бабусі, — схлипнула вона. — Як вона радітиме, коли почує!
Бабуся й дідусь, мамині батьки, живуть в Іспанії. Вони там працюють, здебільшого засмагаючи на сонці й граючи в «хрестики-нулики» на терасі. А ще майже не вилазять з моря, тому не завжди чують дзвінок телефону. Однак того дня бабуся відразу взяла слухавку.
Мама мала рацію. Не встигла я доспівати, як бабуся зарепетувала на повен голос:
— Ю-у-у-у-у-у-не!
Юн — мій дідусь.
На її крик відізвався десь здалеку інший голос:
— Що трапилося? Сили небесні, що трапилося?
Тепер можеш здогадатися, звідки в моєї мами схильність усе драматизувати.
— Анне Беа вміє співати! — сказала бабуся. — Ніби янгол заспівав у вухо!
Тоді я почула голос дідуся.
— Привіт, Анне Беа! Бабуся каже, ти вмієш співати. Можна й дідусеві послухати?
І я знову заспівала всю пісеньку, від початку й до кінця.
— Немовби мій голос, Юне, правда? — долинув з глибини помешкання голос бабусі.
І ось вона вже відібрала слухавку від дідуся.
— Ось послухай, Анне Беа! Коли я була молодою, мені часто казали, що я повинна обрати спів своїм фахом. Але, на думку моїх батьків, робити ставку на кар’єру співачки було доволі ризиковано, тому я стала медсестрою, вийшла заміж за дідуся і народила твою маму та тітку Муну. Зізнаюся, я була трохи розчарована, що жодна з моїх доньок не успадкувала від мене співочого таланту. Але тепер знаю чому. Бо ти мала його успадкувати! Яка ж я щаслива! Я назавжди запам’ятаю цей день!
І вона запам’ятала. Це одна з улюблених бабусиних історій. Історія називається «День, коли Анне Беа заспівала». Бабуся розповідає її щоразу, коли разом з дідусем навідується до нас у гості. Іноді вже несила вислуховувати її усоте!
Хай там як, але цією історією я хотіла сказати, що дуже гарно співаю. Чесно! Це не тільки моя думка, мамина чи Нільсова. Я вправна в співі не лише на уявних репетиціях у своєму Нормальному Світі. Однак у неділю, на першій із Нільсом репетиції «Операції „Тако“» у тітки Муни, я не мала цілковитої певності в своїх силах, не було тоді отак: є-єс, ось зараз як втну! Я не співала вже чотири роки. Від різдвяного концерту дитячого хору в третьому класі.
У школі я мала, крім уроків, єдину втіху — дитячий хор. На початках усе було суперкласно! Наш диригент вважав мене талановитою, і я не раз співала соло, стоячи перед усім хором.
Але в третьому класі Тея та Роня звеліли мені забиратися геть.
Я не хотіла покидати хор, та суперкруті схилили на свій бік решту дівчаток. Щоразу, як я розтуляла рот, вони починали хихотіти й шепотітися за моєю спиною. Диригент сварився, та вони мали його в носі. Усі хихотіли й шепотілися. Я так боялася репетицій, що знову почала пісятися уві сні.
Різдвяний концерт став останнім концертом.
Перед самим моїм сольним виступом із псалмом «Красна наша земля» Тея та Роня зашепотілися і захихотіли, мов дурнуваті. Я розхвилювалася, повітря наче застигло в грудях, засіло десь під шлунком, я продихнути не могла. Коли почала співати, з рота вихопилися якісь нерозбірливі звуки: пі-і-іп! Скрип! Кахи! Кхи-кхи! ПІ-І-І-І-І-ІП!
Не допомогли втішання мами, тата й тітки Муни. Ні бабусі й дідуся, які спеціально приїхали з Іспанії на день раніше, щоб послухати, як я співатиму на різдвяному концерті.
Тея та Роня добилися свого.
Я покинула хор.
І ось тепер, узявши до рук мікрофон, помітила, як мимоволі напружилася тітка Муна. Вона вже багато років не чула мого співу.
Тітонька нічого не сказала після першої проби голосу, але я майже певна, що промовчала не через розчарування. Чого б тоді відразу підбігла до мене?
Мені аж гривка змокріла від її обіймів.
Арнульф
— Чи вмію я грати на what?
Бріттані відхилилася на поруччя сходів.
— На тамбурині, це такий бубен, — пояснила я.
— Таке кругле, дерев’яне, з маленькими штучками збоку, схожими на дзвіночки, — пояснив Нільс. — Ним треба трусити в руках.
Нільс потрусив правою рукою у повітрі, намагаючись імітувати гру на бубні, але то більше скидалося на помах руки на прощання. Тієї ж миті пані Гоконсен енергійно помахала нам рукою. Вона саме проходила вулицею зі своїм страшнючим чорним котом на повідці. Той кіт — єдина мала тваринка, яку я анітрохи не люблю. Він такий злюка, що ми з Нільсом навіть носа не наважуємося витикати надвір, коли пані Гоконсен його вигулює.