Я відчувала на собі погляд Нільса, але сподівалася, що він збагнув, куди я хилю.
Той таки збагнув.
— Уяви собі Фелікса, коли Бріттані заграє на тамбурині на Конкурсі талантів! — підхопив гру Нільс. — Він буде такий wow, не дівчина, а мрія з тамбурином!
— Еге ж, чорт візьми! — підхопила я. — Пошле Тею подалі, а сам молитиме Бріттані стати його дівчиною!
Ми бачили, як Бріттані задумалася. Очі її бігали — туди-сюди, туди-сюди. Як два м’ячики в пінґ-понґу.
Лиш би вона сказала «так»! Після того як тітка Муна відкопала в своєму мотлоху тамбурин, якого для неї вкрав Руне-Чубчик, коли їм було по чотирнадцять років, і підіграла нам на ньому, шляху назад уже не було. Ми мусили роздобути бубняра! Бріттані мусила погод…
БЕМЦ!
Ми аж підскочили на ґанку.
— Shit, це Арнульф! — Нільс схопив мене за руку. — Не ворушися!
Я заледеніла.
— Де він? — прошепотіла ледь чутно.
— На веранді. Мабуть, утік.
— Але ж вона завжди водить його на повідці!
— Ніби це допоможе, коли він зачує здобич. Єдина рада — не рухатися сім секунд і не дивитися йому в очі. Тоді він подумає, що ми вже мертві й піде полювати на нову жертву.
Одна секунда.
Дві секунди.
Я ще не бачу злющого кота пані Гоконсен, але вже чую його. Він стоїть на веранді й знавісніло шипить за кілька метрів від нас.
П’ять секунд.
Шість секунд.
— Ок, I`m in!
Ми з Нільсом здригнулися, обоє. Ми так налякалися Арнульфа, що цілком забули про Бріттані.
— Я допоможу вам підтримувати ритм, — сказала вона. — Але Фелікс повинен почати підбивати до мене клинці після того, як побачить mе on stage. Якщо виявиться, що ви мені брехали, матимете deep shit! Я не жартую!
Я чула, як Нільсові перехопило горло.
Але, може, від страху перед Арнульфом. Кіт щойно зміряв нас поглядом. Доки Бріттані говорила, він безгучно зіслизнув з веранди й вистрибнув на дах собачої буди біля самих сходів, де ми стояли. Тепер уже і я його бачила. Світло-блакитний огризок повідця звисав з ошийника. Один стрибок — і він увіп’ється у когось з нас зубами.
— Може, врятуємося, якщо тихо стоятимемо, — прошепотів Нільс. — Принаймні варто спробувати.
Одна секунда.
Дві секун…
— Ой-ой! Це маленький киць-киць гуляє надворі?
Ми з Нільсом удруге ледь не підскочили.
А коли підвели очі, злякалися ще більше.
Бо просто перед нами стояла Бріттані з Арнульфом на руках. Він не лише перестав шипіти, а притулився до неї і муркотів, ніби ласкаве кошеня!
— Бріттані! — скрикнув Нільс. — Це ж Арнульф!
— Who?
— Отой киць-киць, якого ти пестиш, найстрашніший забіяка на всю околицю! Торік він зжер щонайменше половину горобчиків на нашій годівниці, а влітку загриз кролика Майї з 2-Б. Вона аж за кілька днів знайшла кроликову голову… у квітнику пані Гоконсен!
— Кицю-киць, — сюсюкала Бріттані. — Ти ж не хотів нічого такого зробити? Чи хотів? Ні, не хотів…
Вона притулилася щокою до цупкого чорного хутра Арнульфа.
Нільс позадкував.
— То що робимо? — запитала Бріттані. — Репетируємо or what? Але я не маю тамтама, доведеться позичати.
— Тамбурина, — виправила я.
— Whatever, — відповіла Бріттані.
— Можеш позичити в моєї тітки Муни, — сказала я. — Наступна репетиція завтра о шостій вечора в мене вдома.
— Ми вже маємо назву? — запитала Бріттані. — Мати назву — екстремально важливо!
О, раптом вже стало «ми»!
— Ні, ще ні. Але ми… — почала я.
— Good! — урвала мене Бріттані. — Я, власне, маю кілька пропозицій. Але розкажу про них завтра. See you later, suckers!
Вона поставила Арнульфа на землю, просто під ноги нам з Нільсом, і зникла за дверима помешкання.
— Shit, — прошепотів Нільс. — Спробуємо ще раз.
Одна секунда.
Дві секунди.
Я відчула, як твердий маленький ніс тицьнув у мою штанину. Я прикинулася дуже-дуже мертвою.
Чотири секунди.
Ще три секунди, і Арнульф піде собі нишпорити деінде.
Шість секунд.
Сім секунд…
— То ось де ти, Арнульфе!
Я здригнулася.
Від сходів почулося злісне шипіння. Але я ще не відчула гострих зубів на своїй литці. І голос видався знайомим.
Я перевела погляд на дорогу й щосили примружилася.
Ну ясно. На дорозі стояла пані Гоконсен і привітно махала нам. Вона підняла вгору обидві руки, на одній баламкалася торбинка. Здавалося, ніби вона трясе тамбурином.