І обоє знали, з чого посмішкувалися. Згадали одну історію з літа.
Ми з Нільсом грали в карти в моїй кімнаті, як раптом почули голоси за вікном. За тридцятиградусної спеки вікна були розчинені навстіж.
— Що скажеш про «Бойфренде»? — запитав один голос.
— Зовсім незле, — відповів другий.
Я нашорошила вуха. Можливо, у мене й поганий зір, але на слух не скаржуся. Дуже скоро ми зрозуміли, хто там балакає. Маґнус, Фелікс та Бйорн Інґе обговорювали назву нового музичного гурту. Фелікс — мій сусід. Вікно його кімнати — просто над вікном моєї. Тому я знаю, яку музику він слухає.
— «Бойфренде»! — вигукнув Бйорн Інґе. — Here соmе The Boyfriends!
— Give it up for The Boyfriends! Що ж, звучить непогано!
Можливо, так і назвали б вони свій гурт, якби Фелікс усе не зіпсував.
— If I was your boyfriend, Id never let you go, — раптом замугикав він, як ото іноді мугикаєш собі під ніс, навіть не усвідомлюючи, що співаєш. — Keep you on mу arm girl, youd never be alone. I can be a gentleman, anything you want…
— Що? — урвав його Бйорн Інґе. — Що це було?
Голоси стихли.
— Це був Джастін Бібер? — запитав Маґнус.
— Н-н-і, — затинаючись, пробурмотів Фелікс.
— Так! Це був Джастін Бібер! — уже ствердно вигукнув Маґнус.
— От дідько, Феліксе! — вигукнув Бйорн Інґе. — Ти співав Бібера!
— Не співав! — верескнув Фелікс. — То мелодія з… хіт Майкла Джексона! Fuck Justin!
Так з’явилася назва «Фьокк Йостін».
Ми проминули кабінети восьмих, дев’ятих і десятих класів. Ось уже й спортзала. Дзвоник з уроку ще не продзвенів. Ще ніхто голосно не прошепотів жодної мерзоти мені в спину, не кинув жодним лайливим словом в обличчя. Однак на душі вже стало тоскно.
— Я знову зовсім скисла, — пробурмотіла я.
— Чому? — запитав Нільс.
— Чому???! — гнівно перепитала я. — Уявляєш, як це зле?!
— Та якщо Тея така дурепа набита, як ти кажеш, і зовсім співати не вміє, то вона нізащо не виграє Конкурс талантів цього року. Це ж добре? Хіба ні?
— Та воно добре, але трагічно для «Фьокк Йостінів»! Вони точно виграли б без неї!
Нільс повернувся до мене.
— То ти більше переживаєш за те, щоб вони виграли, а не за те, щоб провалилася Тея?
Я відвела погляд.
— Ага, — усміхнувся Нільс. — Тоді ти сильніше закохалася, ніж я собі гадав.
Я промовчала. Зніяковіла не від його слів. Ми з Нільсом ніколи не мали таємниць одне від одного. Він знає, хто мені подобається, і таке інше. Просто дивно було почути вголос від нього щось подібне. Я не вважаю, ніби маю право закохатися у когось. Та й у мене навряд чи хтось закохається.
Я так думаю…
— До речі, — звернув Нільс на інше. — Підеш коли-небудь зі мною на скейтрампу?
Я глянула на нього.
Зазвичай Нільс не питає, чи я кудись з ним піду, бо знає, що волію сидіти вдома. Однокласники вважають, що я страшенно сором’язлива, ніколи ні з ким не гуляю після школи й майже ніколи не розтуляю рота на уроках. Насправді я не аж така сором’язлива. Просто не люблю, коли на мене витріщаються. А вони саме витріщаються, щойно я заговорю чи з’явлюся на скейтрампі.
— Ненадовго, га?
Я наморщила носа.
— Ну будь ласочка! — наполягав Нільс. — Бйорн Інґе й Фелікс дражнять мене, що я не маю друзів. Але ж це не так. Я маю тебе!
Мені аж сльози виступили на очах.
Трохи від радості. Але більше від смутку. Я ж розуміла, що мали хлопці на увазі. А мали вони на увазі те, що я як друг — порожнє місце.
— Невелика радість дружити зі мною, — пробурмотіла я.
— Ну, дружити з тобою — не найгірший варіант, — заперечив Нільс.
Саме тому нам так добре удвох, Нільсові й мені. Ми чесні одне з одним. Я серджуся і фиркаю, коли Нільс поводиться по-дурному, а він ніколи не намагається прикрасити правду, якщо це стосується мене. Каже усе, як є.
Я не найгірший варіант… Селіна в паралельному класі має церебральний параліч і пересувається на візку, а Бірк з іншого паралельного класу має величезний шрам від опіку через усе тіло й половину обличчя. Улітку його, ще й до того, укусив кліщ.
У сьомих класах я на третьому місці серед найгірших претендентів на дружбу. Це трохи втішає.
— Окей, — кажу я. — Якось піду з тобою на рампу.
Я завжди знаю, коли Нільс усміхається.
Мама каже, що він усміхається від вуха до вуха, і це правда. Його обличчя розділяється ротом ніби надвоє. Очі майже зникають, видно лише дві вузенькі щілинки над щоками. Я навіть з віддалі кількох метрів бачу ту потішну мармизу.