Ось настала черга Юганни. Я вперше бачила її на сцені. Якби Нільс мені не сказав колись, що Юганна зазвичай грає з такою квасною міною, ніби ось-ось виблює, я б і уваги не звернула. Тепер, щоразу прикладаючи скрипку до підборіддя, вона аж сяяла. Я ще ніколи не чула такої прекрасної гри на скрипці. Сказати, що Юганна грає добре, — це нічого не сказати, бо грала вона неперевершено!
А Нільс був просто чудовий! Він так класно імпровізував, що багато батьків за столиками поблизу сцени не стримувалися й захоплено плескали, хоча виступ ще не закінчився.
Увесь час, стоячи на сцені, я знала, що Маґнус дивиться на мене.
Я глянула на нього за мить до того, як Юганна почала відлічувати секунди до початку виступу. Глянула випадково, обводячи поглядом залу. Та водночас невипадково, бо ж знала, де він сидів, — на підлозі перед сценою. Отже, не зовсім випадково.
Я не сподівалася, що Маґнус відповість на мій погляд. Чи усміхнеться. Але він глянув на мене й усміхнувся. Щоразу, коли я дивилася у його бік, зустрічалася з ним очима. Хоч перехопити мій погляд нелегко, йому це таки вдавалося. Раз, і двічі, і тричі… знову й знову!
Я ще ніколи не співала так добре.
Кажу так не лише тому, що мама, тато, Крістоффер і тітка Муна всі вуха мені прогуділи після конкурсу похвалами. І не тому, що Марі, Надіф, Селіна, Бірк, Франс, Ян Ерік та Сюнне захоплено горлали з-під «шведської стінки». Я зрозуміла це з реакції всієї зали. Коли ми доспівали пісню, зоряне небо вибухнуло феєрверком овацій! Від громових аплодисментів ледь не валилися стіни, а від захопленого ревиська здіймалася угору стеля.
— Ви коли-небудь чули щось подібне?!
Одд вибіг на сцену.
— Як ви мене потішили, друзі! — репетував він. — Який голос! Який ансамбль! Яка пісня! Які неймовірні емоції!
Я чула, він не іронізував. Іронію я розпізнаю відразу.
— Це навіть ліпше, ніж я очікував! А я мав ого-го які очікування! Ой-ой! Гаразд! Зараз матимемо невеличку перерву, доки журі порахує бали. Подихайте свіжим повітрям, сходіть в туалет, випийте пляшечку чи дві лимонаду! Та перед тим, як розійтися, поаплодуймо ще раз! Найбільша несподіванка року! «Темна конячка»!
Я глянула на Юганну, яка стояла найближче до мене. Вона усміхнулася, вражена не менше за мене. Ми обернулися до Нільса й Бріттані — ті сяяли від вуха до вуха.
Ми таки впоралися!
PS!
Пісню я присвятила не Маґнусові, якщо ви так подумали.
Ну, йому також. Певним чином.
Знаєте, чому я аранжувала «Your Song» в англійському стилі, чому хотіла заспівати цю пісню на Конкурсі талантів, чому слухала її щоразу, коли мені бувало сумно й треба було будь-що повернути собі добрий настрій? Бо вона нагадувала мені, яким везунчиком долі я є, попри все!
Коли ми з Юганною підслухали розмову мами й тітки Муни про мене, того дня, як Юганна вперше прийшла до нас додому, тітка Муна вже про все здогадалася. Хоч і не зовсім. Я ледь стрималася, щоб не влетіти до кухні, коли вона сказала, що їй цікаво, чи усвідомлюю я, наскільки мені пощастило з таким другом, як Нільс.
Звісно, усвідомлюю! — хотілося крикнути мені. Звісно, я знаю, як мені пощастило з Нільсом!
Без нього мені не було б із ким працювати в групі на уроках суспільствознавства.
Без нього я не корчилась би від сміху щонайменше раз на день.
Без нього мені було б самотньо готувати домашні завдання.
Без нього я не мала б гостей на свої дні народження.
Без нього я б ніколи не наважилась бути сама собою, такою, якою себе бачу.
Без нього я не мала б сили ходити до школи.
Для мене «Your Song» — пісня про те, як чудово мати друга, який завжди підставить тобі плече. Який ніколи не закочуватиме зневажливо очі й не обзиватиме поганими словами, не уникатиме, навпаки, вважатиме суперкласною, дотепною і веселою дівчинкою, якою ти насправді є.
«Your Song» спонукає мене думати, як мені пощастило мати в житті Нільса.
Пісня присвячувалася йому.
Whatever!
Це трапилося через дві хвилини після того, як ми покинули сцену.
Фелікс підійшов до нас. Тобто до Юганни.
Я бачила, як він притулився до неї, як вона зашарілася. Але не чула слів, від яких вона засяяла усмішкою на все личко. Мої вуха були нашорошені на звуки за спиною.
Спершу почулося шипіння, потім — тихе гарчання, а тоді — дивний приглушений рик. Я подумки перебрала всіх дрібних звірят, але не змогла визначити на слух, кому могли б належати ті звуки. Не кошеня, не собача… Додумати до кінця я не встигла, бо істота перейшла в наступ. Мою руку вивернуло назад, я втратила тверду опору, крутнулася, як дзиґа, і… зустрілася з парою лютих очей, густо обведених тінями різного кольору.