«Людина спрощена». Ця характеристика підкреслює вимогу системи формувати людину, що знає своє місце в соціумі, без зайвих претензій і здивувань. Перерахувати різні сторони цієї «спрощеності»: послух владі, уміння задовольнятися малим і жити, як усі, не прагнути до помітних відмінностей від інших, жити очікуваннями піклування від всемогутньої держави, недбалість до власних інтересів і навіть життя заради цілей високого, надіндивідуального порядку, – означає скласти «кодекс антидосягнень», метою якого є «витіснити неконтрольовані прояви з демонстративної площини суспільного життя». Словесні хитросплетіння доктринального марксизму акуратно нав’язували думку про недопустимість надмірного возвеличення неординарної особистості, але «передбачали» можливість того, що народні маси змушені будуть породжувати в певній історичній перспективі виняткових за своїми достоїнствами індивідів.
«Людина мобілізована». Для совєтського тоталітарного соціалізму постійна змобілізованість була «нормальним» станом. Підпорядкування різноманітних, якщо не всіх, сфер життєдіяльності суспільства цілям, накинутим ззовні, постійна необхідність дій окремих осіб, груп, суб’єктів права на користь центру, робота суспільного механізму на вичерпання ресурсів вимагали екстраординарного напруження всіх сил – перманентної мобілізації на основі постійного примусу. Цьому значною мірою сприяла атмосфера постійної боротьби з внутрішніми й зовнішніми ворогами, з природою і за врожай, за перевиконання плану і т. д. У цих умовах було потрібно підтримувати й відтворювати псевдогероїчну атмосферу, що спирається на міфологізацію персонажів (герої, вороги) та ситуацій (зрада, підступність, подвиги).
Ю. Левада довів свою концепцію до кінцевого висновку: «Поширене в літературі уявлення про «спротив» в інтелектуальному середовищі, про «внутрішніх емігрантів», мало не про «мовчазну більшість» незгідних – це не більш ніж потішний самообман. За одинокими, можливо, винятками, навіть колишні бунтівники (М. Горький, М. Булгаков) або просто платили за право жити й працювати, або переконували себе в користі культурного будівництва, тішили себе надією на ліберальну трансформацію режиму і т. п. Межі пристосування до соціально-політичної реальності, продемонстровані радянською людиною, включаючи її еліту, неймовірно широкі. Значною мірою це пов’язано з таким адаптивним механізмом, як “двоемыслие”». Колективність мовчання – примусова німота нації – явище мікросоціального масштабу. Суспільство паралізоване, бунт неможливий, не звучить «голос організованої сили». Тоталітарна держава змушувала людей ставати на шлях лукавства, часом у витончених, непередбачених формах. Як згадував про обід на дачі Сталіна 1948 року Мілован Джилас, «Обід почався з того, що хтось – мені здається, сам Сталін – запропонував, щоб кожен висловив здогад, скільки було градусів морозу, і що кожного покарають тим, що він буде змушений випити стільки чарок горілки, на скільки градусів він помилиться. На щастя, ще перебуваючи в готелі, я поглянув на термометр і тепер змінив його показники з урахуванням нічного зниження температури і тому помилився на один градус… [однак] таке визначення кількості чарок горілки раптом підштовхнуло мене до думки про обмеженість, порожнечу й безглуздість життя, яке вели радянські лідери, що зібралися довкола свого пристарілого шефа, навіть незважаючи на те, що вони грали роль, вирішальну для всієї людської раси» (Джилас М. Беседы со Сталиным. М.: ЗАО «Центрполиграф», 2002, С. 172). Навіть у ЦК Компартії були три рівні їдалень. Одна для рядових працівників, друга – для завідувачів відділів та їхніх заступників, а третя вже для членів політбюро й секретарів. Ніби касти.
Згадуються рядки філософа та письменника О. Зінов'єва з приводу славнозвісного тосту Сталіна 24 червня 1945 року за «русский народ, в честь «людей-винтиков» громадной государственной машины, исполнителей низшего звена, которые много сделали для победы над фашисткой Германией»:
Вот поднялся Вождь в свой невзрачный рост
И в усмешке скривил рот.
«Поднимаю, – сказал, – этот первый тост
За великий русский народ!
Нет на свете суровей его судьбы.
Всех страданий его не счесть.
Без него мы стали бы все рабы,
А не то что ныне ми есть.
Больше всех он крови за нас пролил.
Больше всех источал он пот.
Хуже всех он ел. Еще хуже пил.
Жил как самый паршивый скот.
Сколько всяческих черных дел
С ним вершили на всякий лад.
Он такое, признаюсь, от нас стерпел,
Что курортом покажется ад.
Много ль мы ему принесли добра?
До сих пор я в толк не возьму,
Почему всегда он на веру брал,
Что мы нагло врали ему?
И какой народ на земле другой
На спине б своей нас ютил?!
Назовите мне, кто своей рукой
Палачей б своих защитил!»
Вождь поднял бокал. Отхлебнул вина.
Просветлели глаза Отца.
Он усы утер. Никакая вина
Не мрачила его лица.
Ликованьем вмиг переполнился зал…
А истерзанный русский народ
Умиления слезы с восторгом лизал,
Все грехи отпустив ему наперед.
«Без перебільшення найбільшим гріхом радянської влади можна вважати не цілковиту зневагу до особистості, на приреченість мільйонів цих особистостей на роль витратного матеріалу і навіть не на те, що якісь самозванці взяли на себе функцію вирішувати, що таке доцільність, справедливість і так далі, а брехню, яка намагалася пояснити, що відбувається. Українська держава, хоч як прикро це визнавати, яка є спадкоємницею, органічним продовженням і химерним розвитком радянської системи, основні свої зусилля спрямовує на те, щоби реставрувати і розвивати власне цей механізм неправди» (Прохасько Тарас. Мова неправди. «Український тиждень», № 15 (232) 13-19.04.2012, С. 14). Фарисейство – невід'ємний елемент більшовизму – реабілітує його в очах людства. Брехлива і небачено могутня пропаганда, тотальна заборона на інакомислення, «партійна» освіта молоді, дозування інформації, підкуп, репресії та інші методи промивання мозку і формування тунельної свідомості давали можливість обманювати навіть видатних інтелектуалів і гуманістів Європи. Без махрового фарисейства неможливо було б знищити тисячі церков у СРСР, провести індустріалізацію, колективізацію, «культурну» революцію.
«И вот когда он вылупит из себя мировую революцию, Энгельса и угнетенных малайцев и тому подобные галлюцинации, а займется чисткой сараев – прямым своим делом, – розруха исчезнет сама собой».
Ці слова, адресовані завороженим більшовицькою пропагандою люмпенам, «людям, которые, вообще отстав в развитии от европейцев лет на двести, до сих пор еще не совсем уверенно застегивают собственные штаны», Михайло Булгаков (Михаил Булгаков) вклав в уста професора медицини Філіпа Філіповича Преображенського, центрального персонажа повісті «Собаче серце». Розруха в творі постає універсальною метафорою «революції» 1917 року. Злісний «контрреволюціонер» Преображенський, виставляючи за двері Швондера з товаришами («Вы ненавистник пролетариата, – горячо сказала женщина. / Да, я не люблю пролетариата, – печально согласился Филипп Филиппович и нажал кнопку»), не терпить самого слова «контрреволюція»: «Ничего опасного! – с жаром возразил Филипп Филиппович, – никакой контрреволюции! Кстати, вот еще слово, которое я совершенно не выношу! Абсолютно неизвестно, что под ним скрывается! Черт его знает! Так я говорю: никакой этой самой контрреволюции в моих словах нет. В них лишь здравый смысл и жизненная опытность…».
Образ «революції» 1917 року [її події найчастіше й не мали нічого спільного з тим самим «здравым смыслом»] як «другого народження» був улюбленим у совєтській пропаганді. Усього й розмов, що «кто-нибудь «заново родился» или после революции, или в результате какого-то последующего события, например коллективизации».