— Тобі погано, Оленко?
— Зараз… Одну мить… зачекай…
Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світило, розжене морок… Ні! Ще чорніша запона з’являється з безмежжя, покриває, гасить останні іскри надії…
Серце в Оленки впало. Невже кінець? Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла подіяти з настроєм. Чорний покрив хмар затулив не тільки промені місяця, він вкрав і дитячу, новонароджену віру…
Та ось… заясніло вгорі, завирували темні громаддя в небі. Вітер налетів з Дніпра, радісно захитав велетенські дерева. Місяць вийшов з темряви раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, сильною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло збільшувалося… і, нарешті, лише ясне коло нічного світила одне панувало в космічному безмежжі…
Оленка знеможено-радісно заплющила очі.
— Нарешті, — прошепотіла вона.
Микола нічого не питав. Він інтуїтивно відчував її настрій, знав, що в ній тепер діється щось знаменне і важливе. А коли срібне проміння місяця осяяло її натхненне, щасливе обличчя, він все зрозумів. Знову їхні вуста були разом, і нічні прозорі тумани котилися між деревами, лягали до ніг хлопця і дівчини. А може, то не тумани були… Може, то дніпровські добрі духи ласкаво всміхалися до закоханих, соромливо огортаючи їх сивим серпанком.
Вже під ранок вони вертали назад, німі, приголомшені. Пустинні вулиці мовчали. Тільки де-не-де лунко віддавалися кроки окремих перехожих. Недалеко від вулиці, де жила Оленка, Микола сказав:
— Мені все здається сном… Ти зараз підеш додому… А я залишусь один. Я не зможу тепер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не зможу…
Вона радісно зазирнула в його лице, в темні пристрасні очі.
— Так ми ж знову зустрінемось, Миколо…
— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути рядом… Давай поїдемо разом в село. До мене… Я працюватиму в клубі. Буду вивчати народні пісні, писати свої, організую хор… А ти…
— А я, — перебила, його Оленка, — працюватиму в школі… Я ж закінчила учительський технікум. Правда, ти й досі не знав цього?
— Ніколи ж було, — кумедно промовив Микола.
Обоє засміялися. Оленка поклала свою долоню на груди Миколи, тихо сказала:
— Хіба ти міг сумніватися в мені? Я поїду… Куди захочеш… Завтра… та ні, вже сьогодні… мама запрошувала тебе до нас в гості…
— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!..
— Так познайомишся, смішний. Приходь сюди о восьмій годині. Я ждатиму тебе… А потім, ввечері, про все поговоримо…
Вона подала йому руку, поклала її в сильну, тонку долоню коханого, тихенько відступила, не зводячи погляду а його очей. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.
Стукнули двері будинку. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Над дахами загоралась зірниця…
Мелодія друга
РІШУЧІ КРОКИ
ТІНІ І СВІТЛО
Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем. Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:
— Що вам потрібно?
— Пробачте… Чи тут живе Дячук?..
— Тут. Це я…
— Мені потрібна Оленка… Вона казала, що сьогодні…
Мати Оленки зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:
— Сьогодні вона жде гостя. Жениха. Розумієте? Скажіть, що передати…
Микола розгублено заморгав очима. Винувато затоптався на місці.
— Як же так? Вона запрошувала…
Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Перехилилася в коридор, прошепотіла:
— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде композитора. Ви ж розумієте…
Микола зрадів:
— Так це ж я композитор. Вона мене запрошувала. І говорила, що ви також…
Мати аж одхитнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:
— Справді, композитор?
— Точно! — закивав головою хлопець.
Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридору:
— Оленко!
Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона! Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:
— Ой Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь в кімнату…