Надія?! Дурниці. На що надіятись?! Я сподівався збудувати свій шлях у майбуття, щоб він ішов поряд з шляхами друзів. Я бажав бодай трохи віддячити батькам своїм за всі їх муки, за всі їх старання, за криваву працю всього життя. Де мої надії? Ха-ха! Тільки пустка світить байдужими стінами, свідками страждання і смерті…
Любов?! Що це таке? Хто вигадав дивне слово? І що воно значить?
Твої уявлення, людино, — ілюзії. І найкраще, що ти вигадала, — любов — теж ілюзія! Тобі треба жити, тобі треба на щось надіятись, тобі треба виправдати своє існування. Ось ти й породила з надр маніакального розуму химеру, якої немає в світі — любов! Ти йдеш за неї на бій, ти живеш нею, в її честь складаєш найкращі пісні. І все даремно… все даремно… Все проходить — планети, сонця, всесвіти, а тим більше проходить сон природи… А той сон — ти, людино!.. Ти і твоя смішна любов…
Я згасаючим розумом слухав цю пісню хурделиці, цей зловісний монолог темряви. Слухав і не знаходив відповіді в ослаблій душі. Психіку обплутала байдужість. Тіло втомилося і не бажало більше боротися…
Що ж, не бажаєш — не треба. Значить, кінець…
Я зупинився. Сів прямо в сніг. Піднявши комір, заплющив очі. Все одно дивитися нікуди — навколо безмежна темрява.
В голові задзвеніло. Чи, може, то свистів вітрюган в польових заметах? Байдуже… Звуки гасли. Дрімота спадала над свідомістю. Зникали бажання. До серця підкотилася тепла хвиля…
Як гарно. Як добре. Не треба ні про що турбуватися, не треба страждати. Спати… Спати…
Відійшли… відлетіли в морок останні уявлення… образи… Востаннє, мов зірочки на нічному небі, майнули якісь іскри… Згасли… Я котився з височенної гори в бездонну долину, в пітьму, в океан небуття, що важко, майже непорушно вібрував десь внизу…
І раптом… щось трапилося. Мозок роздерла сліпуча блискавиця, болем хльоснула по серцю. Міріади барв розітнули морок. Океан захвилювався, метнув могутню хвилю вгору, на її гребені виніс мою свідомість на поверхню буття.
Я розплющив засніжені очі. Поворушив закоцюблими руками. З натугою встав, розгортаючи кучугуру снігу, яку вітер насипав на мене. Я ще живий. Я існую. Що ж пробудило мене? Чому я вискочив з лабет смерті, які так ласкаво приголубили мене? Навіщо знову повертатися в цей світ муки і болю?
Я рушив знову в темряву, в хуртовину, розігрівав застигле тіло впертою ходою, боровся з оскаженілою бурею. Куди ж я тепер ішов, для чого?
Не знаю. Щось сильне, невидиме вело мене в життя, штовхало, термосило душу, клювало мозок. А ти хотів забуття, спокою!.. Його немає в світі! Небуття — то ілюзія! Спокій — то вигадка! Хто це говорить? Хто насміхається наді мною? Що значать такі протилежні думки? Хуртовино, буре! Чи то ти знову морочиш мене, терзаєш мою свідомість непотрібною мукою?..
Хмари вгорі почали розходитися. Порідшала завірюха. Тільки вітер не слабшав, а по-старому котив снігові клубки Понад полем. Вийшов з-за хмар місяць, прослав казкову, мерехтливу стежечку серед заметів. Знову сховався… Знову вийшов, мов чарівник, одягнений в срібний імлистий серпанок.
Ось промінь пробіг з далини? грайливо сипонув іскрами навкруги мене і раптом… зупинився…
Він ніби спіткнувся, натрапивши на перешкоду. Я, з натугою витягаючи валянки а кучугури, підійшов ближче…
Ніби пробиваючи сніговий хаос, в небо піднявся обеліск. Строгі гранітні грані спокійно зустрічають ураган, дивляться в пітьму. На прямокутній плиті в світлі місяця золотом блиснули слова. Я схилився, прочитав:
Трохи нижче, на п’єдесталі, щось лежить, напівзанесене снігом. Я розгріб долонями сніг. Квіти. Справжні живі троянди. Вони вже приморожені, краї пелюсток почорніли, та все ж квіти не здаються стихії і смерті. Пелюстки тремтять під поривами бурі, переливаються в промені місяця вогнем, ніби кров убитого солдата…
Я стояв зворушений, вражений… Не могилою, не таємницею смерті, що завжди витає над місцем поховання, не хвилюючим написом «солдат-композитор»… а квітами — такими дивними, любими, незрозумілими серед холодної, снігової ночі. Я ніби пробудився від якогось кошмару, в глибині душі почало народжуватися неясне розуміння великого символу, втіленого в це немудре поєднання: троянди на холодному граніті могили…
Я повернувся лицем до вітрюгана, глибоко вдихнув колюче повітря, сповнене сніговим пилом. Я розкрив своє серце, наболілу душу назустріч стихії і торжествуюче засміявся. Я сміявся всім тілом, всім єством над небуттям, над смертю, над темрявою, що недавно хотіла проковтнути мене…