Микола ледве не закричав від душевного болю. Ні, ні! Нізащо! Краще всім померти в чесному бою; ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які залишали рідні місця, відходили на схід.
Це ж не шахова гра, не везіння чи підступ долі. Це на всесвітній арені зіткнулися в смертельному двобої сили світла і темряви. Хто переможе? Піде людство до нових висот, до братерства і людяності чи знову відкотиться на тисячоліття назад, в морок дикунства і людиноненависництва?..
Біля клубу загомоніли, заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, впали. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридлий тягар. Треба відпочити, не думати. Скоро бій — і в ньому зустріч з ворогом. Обличчя до обличчя! Серце проти серця! Треба бути сильним і зібраним.
Він підійшов до дверей клубу. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік з шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виходили з темряви до мерехтливого кола світла, щось записував на клаптику паперу.
Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він все життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як любу дружину, як дитя. Він мовчазний, як і земля… такий же вірний, як вона, такий же спокійний, впевнений в собі. Саме впевнений… Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали. Він готував раніше сівалки і культиватори для полів, а тепер виводить свою бригаду, свій дружний народ на інше поле, для іншого посіву…
Серце в Миколиних грудях радісно застукало. З такими не згине рідний край, не пропаде. Вони сіль землі, його основа.
Доки ось так, спокійно, мозолясті руки будуть тримати зброю — не панувати чужинцям на Україні…
До сержанта підійшов невеликий хлопчик років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.
— Е, куди ти? — здивовано мовив сержант. — Малий ще. Катай додому…
— Я сам, — похмуро бовкнув хлопець.
— Що значить сам?
— Він сирота, — пояснив агроном. — А ти, Юрко, справді, йди спати. Рано в партизани…
— Товаришу агроном, — благально сказав Юрко, і оченята його сповнилися вологим блиском. — Хай дасть. Я все одно піду. Щоб я вмер — піду…
Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були прозорі, невинні, але десь в їх глибині гніздилася непохитна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:
— Дайте йому карабін…
Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся.
Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою:
— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка…
Микола зацікавлено глянув на хлопця.
— А що він — уміє грати? Цікавиться музикою?
— Дуже… Вже учивсь на баяні. Ми хотіли його від колгоспу послати в музичне училище до Києва. Тут у нас почало закручуватись на оркестр, так війна ж… В цьому році купили рояль, а грати так і не довелося…
— У вас є рояль? — схвилювався Микола.
— Там, на сцені. А ви що — музикант?
— Трохи граю, — всміхнувся Микола. — Ану, піду спробую. Може, востаннє…
Він, обережно ступаючи поміж сонними бій цими, пробрався до сцени, вискочив на неї, одгорнув завісу. Там справді стояв рояль. Микола захоплено оглянув його. Він був новісінький. В коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола підняв покришку, сів на табуретку. Зняв автомат з плеча, поклав на підлогу. Поворушив пальцями, пробіг по клавішах. Чиста дзвінка гама порушила тишу, відлунюючись в закутках клубу. Віл я дверей заворушилися тіні, заблищали здивовані оченята Юрка.
Микола забув про все. Він впав у стихію звуків, поплив за їх нестримною течією. Навала вражень ринула на свідомість, покотилася через серце, вимагала вияву в музиці. Попливли перші акорди імпровізації…
Деякі бійці підвели голови, в коридорі скупчилися селяни. Вони дивилися на сцену, бачили худорлявого бійця, який, заплющивши очі, схилився над клавішами рояля. Звуки, що линуть і залу, малюють селянам і бійцям широкі безмежні степи. Котиться під подихом вітру хвиля золотого колосся пшениці… Співають у високості жайворонки, славлять красу рідної землі, радість життя… Пливуть у бездонному небі білі хмарини… Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору…