— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути разом. Їдьмо зі мною в село. До мене. Я працюватиму в клубі.
— А я, — перебила його Оленка, — працюватиму в школі? Я ж закінчила педшколу. Ти не знав цього?
— Ніколи ж було, — кумедно виправдувався Микола, широко всміхаючись.
Вона теж засміялася. Поклала свою долоню на груди хлопця, тихо заспокоїла:
— І ти міг сумніватися? Я поїду… Куди захочеш. Завтра… та ні — вже сьогодні… прийдеш до нас. Мама запрошувала тебе в гості.
— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!
— То познайомишся, смішний! Приходь сюди о восьмій вечора. Я ждатиму тебе. А потім про все й поговоримо…
Вона подала йому руку, поклала її в сильну долоню коханого, тихенько відступила, не зводячії погляду з нього. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.
Стукнули двері. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Понад дахами жевріла зірниця.
Мелодія друга
РІШУЧІ КРОКИ
ТІНІ Й СВІТЛО
Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем.
Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:
— Вам кого?
— Пробачте… Тут живе Дячук?
— Тут. Це я…
— Мені потрібна Оленка. Вона казала, що сьогодні…
Оленчииа мати зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:
— Сьогодні вона жде гостя. Розумієте? Що передати?
Микола розгубився від несподіванки, закліпав очима.
Винувато затоптався на місці.
— Як же так? Вона запрошувала…
Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Перехилилася в коридор, прошепотіла:
— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде нареченого. Композитора. Ви ж розумієте…
— Так це ж я композитор, — зрадів Микола. — Вона мене запросила. І говорила, що ви також…
Мати аж одсахнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:
— Справді композитор?
— Правда! — закивав головою хлопець.
Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридора:
— Оленко!
Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона. Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:
— Ой, Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь у кімнату.
— А ми вже познайомилися, — стримано озвалася мати. — Прошу…
Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали того. Оленка провела Миколу до кімнати. Він несміливо переступив поріг, оглянувся. Досить велике приміщення завалене всякою всячиною. Старовинного виробу комоди з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, мереживцями, статуетками. Все розташовано хаотично, вільного місця майже не лишилося.
Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним одутлим обличчям та огрядна літня жінка. Вона здивовано втупилася в хлопця, примружила очі, мугикнула щось зневажливо.
Оленка приязно всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.
— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій тато. Мусій Трохимович. А це мамина приятелька, Олена Антонівна.
Батько подав Миколі холодну вогку руку, Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.
Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби щось обсмоктували.
«Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене?»
Оленка теж відчула якусь настороженість у настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Нараз батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв закорковану пляшку. Діловито вдарив долонею по денцю, одкоркував.
— Ну що ж, зятьок, вип’ємо за знайомство?!
— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?
— А що таке? — Мусій Трохимович грубувато засміявся. — Хіба я щось не те сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде інший… Все одно! Аби випити було! Правда, синок?