Олена Антонівна облесливо схилилася над нею, провуркотіла:
— Яка ти ще дівчинка. Любиш, то й милуйся на здоров’я. Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг. А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину з положенням.
Оленка з відразою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?
Олена ж Антонівна атакувала далі:
— Для тебе є справжній жених, а не якийсь там приблуда!
— Який жених? — жахнулася Оленка.
— Русанов! — урочисто виголосила Олена Антонівна. — Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик. Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку… й серце.
— Благородний, багатий, відомий! — захоплено додала мати. — Заслужений діяч. Що тобі ще треба?
Вони туркотіли в Оленчині вуха, а вона з жахом і подивом згадувала свій недавній візит до Русанова.
Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись від задоволення, повідомила, що в неї е чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася матір’ю протягом багатьох років, зламалася тоді. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до «жениха».
Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на тортури. Відчувала на собі, ніби кайдани, плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна. Десь у свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від усіх. Та ноги механічно несли її далі.
— Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш у високе общество. Будеш сама собі господиня. І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурна. Я своє пожила, слава богу, знаю, яке життя і чого воно варте.
Ось і мідна табличка. Пишний напис: «Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов». Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину.
— Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.
Вона натиснула кнопку дзвоника. Двері широко розійшлися. З’явився високий, поважний чоловік у коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блискавичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.
— Дорогі гості! Прошу!
Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів:
— Німфа…
Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним у глибину широкої й довгої кімнати, потім у другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жити в таких кімнатах, певно, сумно й незатишно.
Русанов, розсаджуючи гостей у м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.
— У вас, Оленко, дозвольте вас так називати?.. У вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам у кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані? Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспективна робота. Рутина. Не можна допускати, щоб марнувалася така краса. Мій дім відкритий для вас. Я вас запрошую — приходьте. Ми з вами станемо друзями, я вам допоможу.
Він говорив, говорив без угаву, водив її по кімнатах, показував картини — унікальні, чудові, грав на роялі сонати й п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності: «Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного у мене з цим розумним, може, навіть добрим, але цілком чужим чоловіком?»
А Русанов співав далі, самозакоханий, величний, переконаний у повній перемозі над несподіваною здобиччю:
— Ми обов’язково з вами подружимось. Один ваш погляд може стати основою натхнення. Ваша присутність може відродити людину. Ви бачите — я самотній у цьому палаці. Якщо моє серце, мій розум близькі вам — мій дім може стати вашим домом…
Олена Антонівна сяяла. Її жених перевершував найоптимістичніші сподівання. Вона не сумнівалася, що «пташка» спіймана в міцне сильце…
Так було ще недавно. А тепер… Коли Оленка зустріла Миколу, коли вона збагнула велику радість кохання? Ніколи! Нізащо!
— Русанов — хороша людина, — спокійно сказала Оленка. — Тільки до чого тут я?
— Як то до чого? — здивувалася Олена Антонівна. — Ти в нього будеш, як лялечка. Захочеш — на курорт поїдеш, захочеш — лежатимеш на подушках. Ти повна господиня!
— Слухайся Олену Антонівну! — гримнула мати. — Вона тобі добра бажає. Чого надулася? Спробуй не послухатися — я з тобою не так поговорю! Вижену, як собаку!
СОН І ДІЙСНІСТЬ