— Я чекаю, Маріє, — почувся приглушений голос.
— Я не можу… Я не знаю… Пожалій мене, — простогнала дівчина.
— Залишайся, Маріє, — лагідно озвався Промінь. — Тобі ще рано. Гартуй душу, наповнюй серце радістю і любов’ю. Допомагай своєму світові долати віковічну дисгармонію буття.
— Стій! Ще хвилиночку… Стій, Променю! Невже ми не побачимось ніколи? Невже навіки розлучаємось?
Сфера колихнулася, задрижала. Обриси Променя почали танути, переливатися в квітку, бліднути. Голос долинав, мов далека луна:
— Все залежить від тебе. Усе в тобі, Маріє… Я чекаю тебе скрізь, де розквітає краса…
Покотився гарячий вітер. Букет сліпучих райдужних іскор розсипався перед Марією. І зник. Дівчина, задихаючись, простягла руки до пишного куща, кликала, але відповіді вже не було.
Тоді Марія впала на гаряче каміння, заридала. Все тіло її здригалося від судорожного плачу. І довго лежала вона самотня — безпорадна, розчавлена, спустошена. А ясне сонце дивувалося на її горе, не могло зрозуміти, чому вона страждає. І небо чисте теж дивувалося. І дивувалася рожева квітка шипшини, яка зовсім недавно, тільки що, в ритмі його мелодії розкрилася з маленького пуп’янка, прийняла дивного хлопця із таємничого світу в своє лоно.
Мелодія третя
ПАСТКА
ХИТКІ КРОКИ
Слухали Євгена уважно. Ніхто не втручався, не перебивав. Тільки в Романа на губах грала іронічна посмішка. Коли Євген закінчив читати, старший брат жалібно наморщив чоло, зітхнув:
— Бідний пришелець із всебуття! Нав’язав йому наш кобзар усе, навіть свої етимолоґічні фантазії. Адже захоплюєшся походженням слів, їхнім прихованим значенням?
— То й що? — здивувався Євген, згортаючи трубочкою рукописні аркуші. — Захоплююсь. Ти хочеш, щоб я пришельця з іншого світу малював хвостатим, рогатим, так? Я певен, що все життя у безмірності споріднене, має спільну материнську основу, як, наприклад, у орґанізмі всі клітини мають універсальний код, хоч і дуже відрізняються формою одна від одної. У всякому разі, я так уявив, так і написав. Та й потім не про це річ.
— Зажди, — знову встряв Роман. — Зачекай. За твоєю казочкою смисл буття у якомусь там прагненні до злиття, до якогось всебуття. До ліквідації особи в ім’я якоїсь всеохопної індивідуальності, космічної свідомості. Все це містифікація. Абстракція найчистішої води. Наукове пізнання ґрунтується на конкретних фактах, на досвіді віків. Замість ясної, послідовної картини еволюції, просування вперед, ти напустив туману, приплів якісь пуповини, сфери і тому подібну ахінею. Що — не так?
— Не так! — загорівся Євген, стріпнувши кучерями. — Не так. Хіба самовідданість не факт? Хіба жертвенність в ім’я краси та гармонії не факт? Хіба масовий героїзм наших воїнів у минулій війні не факт? А вони ж віддавали свою особистість не для користі, не для, як ти кажеш, наукової картини світу? Вони віддавали себе для прийдешнього світу краси, спів’єдності. Проведи цю лінію далі, у прийдешність, і ти збагнеш мою притчу, мого пришельця. Він — це наша ще не розкрита сутність.
— До чого тут жертвенність і наукове пізнання світу? — обурився Роман. — Фізика й етика?
— Якщо ти не розумієш єдності фізики й етики, то ти ще не доріс до вченого, — крикнув Євген. — Наука твориться не лише синхрофазотронами, а й серцем.
— Ілюзія, — насмішкувато одрізав Роман, зиркнувши на Оксану.
Дівчина вже нічого не розуміла. В голові дзвеніло, перед очима пливли барвисті кола. Вона поглядала на найоршеного Євгена, на іронічне обличчя Романа, на розпашілих гостей. Чому вони так нестримно сперечаються? Навіщо? Чому Євген такий злий? На всіх нападає, не любить свого брата. А брат такий приємний, ласкавий, веселий.
— Це в тебе ілюзії! — гарячкував Євген. — Ти всунув носа у свої фазотрони і вважаєш це чимось постійним, вершиною пізнання. Ти вивчаєш лише плин ріки, що вічно міняється. Чи думав ти про те, що все, що б не сотворила людина, що б не вигадала, найпрекрасніше, найміцніше, все тимчасове, плинне. Це нам ясно підказує, що вся наша культура і цивілізація — не самоціль, не самодостатність. Тимчасове не може бути самоціллю. Мета не в явищі, не в речі, не у витворі. Мета всеосяжна. Життя, його пошуки, розкриття, розвій — лише віхи безмежної дороги буття. Коли людина збагне — не розумом, а чуттєзнанням — цю просту істину, тоді вона по-справжньому буде ставитися до речей, до матеріальної культури, до культурних пам’ятників. Цінність їхня естафетна, як вогняний знак минулих мандрівників, котрі залишили нам вість про свої шукання, знахідки, помилки, як і ми залишимо вість про себе прийдешнім поколінням, тим, котрі йдуть за нами.