Оленка всміхнулася крізь сльози. Милий, смішний! Навіть у такому стані не забув про вірша! Мати їй щось говорила, та дочка не чула. Болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:
Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. «Любить. Любить. Хай гнівається, хай сердиться, але ж — любить!..»
Вона метнулася до шафи, вихопила паспорт, диплом. Поклала все це до сумочки. Як вона могла вагатися, чогось боятися? До нього, бігом!
— Куди ти? — сторопіла мати.
Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася, важко дихаючи від хвилювання:
— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу!
— Ти божевільна! Зачекай! Оленко!
Та дочки вже не було. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці сине платтячко, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.
— Оленко!..
Не почула, не захотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала до дверей кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав у одній руці фанерний чемодан, у другій — торбу з начинням. Через плече звисав полотняний футляр з кобзою. Побачивши Оленку, хлопець випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.
— Оленко… Ти прийшла? Як же це? Ти ж передала мені, що не любиш? Ти ж пішла до жениха?..
Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:
— Дурненький мій! Як ти міг подумати? Хіба забув клятву вірності? Хіба я змогла б жити без тебе? Я кинула все… Я йду з тобою… за тобою… Навіки! Назавжди!
— Оленко!
— Миколко!
Він обціловував її мокрі щоки, задихався від радості що переповнювала груди. Схопив знову чемодан.
— Біжімо. Подалі від цієї цвілі.
— Я готова. Тільки одне…
— Що, ластівко моя?
— Я отак… як стою…
Вона показала порожні руки, провела поглядом по своєму стану. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.
— Тим краще, моя смішненька! Все почнемо спочатку!
Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Засміялися вільно, щасливо, ніби діти, скидаючи з душі, з серця, з сумління якийсь незримий тягар. Схопившись за руки, кинулися бігцем до трамваю.
Мелодія третя
У РІДНОМУ ЛОНІ
ДОРОГА
Поїзд мчав Оленку й Миколу на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким у смарагдовій зелені весни пропливали степи рідної землі. Пили розкіш природи, інколи переглядалися, навіть у зітханні розуміли одне одного. Сонячні тіні на обличчях. І ніжне торкання долонь.
— А хто нас зустріне?
— Мати, сонечко моє.
— А батько?
— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році.
— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла Оленка.
— Ще є дід Василь. Мамин батько. Тільки його тепер нема вдома. Далеко він…
— А де?
— На Камчатці. Боцманом на траулері.
— Як цікаво! Він моряк?
— Атож. Ще до революції служив на військових кораблях. Потім плавав на торговому судні довкола світу. Розумнющий дід. Тільки доля в нього химерна… Ще кілька років тому він працював у нашому селі… В дитбудинку. Дуже любив дітей, навчав їх усьому… і рибальству, і садівництву, і музиці… він гарний кобзар. Та комусь перейшов дорогу, написали наклеп… і звільнили. Директор Дитбудинку — прекрасна людина, але нічого не міг вдіяти — Ну, дід плюнув на всю ту тяганину, та й подався на Камчатку. Інколи пише, скаржиться, що дуже сумує за рідним краєм.
Оленка потиснула руку Миколи. Густі брови, ніби хмаринки, зійшлися на переніссі, затінили сині очі, затуманили личко.
— Як боляче, що на землі не все добре. Що є поряд з радістю так багато нещастя.
— Це вікова боротьба, сонечко. І по-моєму, головний бій кипить у душі людини. Я ще не вмію цього висловити, але серцем відчуваю.
— Я розумію тебе, Миколо. Знаєш, я подумала: найголовніше — це щирість, правда. Перед іншими, і перед самим собою. Я збагнула це на своєму прикладі. Обманювала себе багато років, сподівалася на випадок. А випадок — лише для пасивних, для щасливчиків долі. Тепер мені все ясно і чисто. Я щира перед собою, перед світом.