Грім оплесків у залі. Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана телевізора. Вони схожі на тіні у сутінках кімнати, нинішні гості. Сині тіні. Поміж ними десь там і Роман! Щасливий «суперник».
Знову піднімає скрипку Оксана, починає грати.
Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулася. Уздріла Євгена, зраділа. Її повне добродушне обличчя всміхнулося.
— Голубчику, Євгене, — прошепотіла вона, — повернувся? Змарнів, схуд. Як я за тобою скучила. Де ти вієшся по світах?
— В селі працюю, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати… Привітати й назад…
— «Привітати», — передражнила Клава. — Герой! Таку дівчину випустив, царівну. Кому віддав? Не совісно?
— Клаво, що ти говориш?
— А те, що знаю. Пропаде дівка з Романом. Хіба ти не знаєш його?
— А що я можу вдіяти?
— Ото ж бо. Треба було раніше. Ех!
До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула, сплеснула долонями.
— Ой, Клаво, щось у тебе горить. Мабуть, знову слухала? Про плиту забула?
Клава кинулася до плити, помішала на сковороді, в духовці.
— Так гарно ж як, — виправдовувалась вона.
— «Гарно», — передражнила господиня. — Хай слухають ті, кому належить. А то на кухні смердява.
Вона побачила Євгена, кинулася до нього, обняла, сплакнула. Дивилася в змарніле обличчя.
— Повернувся, синку? Нарешті!
— Не повернувся, — вперто озвався Євген, — приїхав привітати.
— Ти здурів? — почала пошепки лаятись мати. — Ти в могилу мене заженеш своїми дурощами! Всі діти як діти, а ти завія якась.
— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.
— А ти цить! — насварилася Поліна Михайлівна, страшно витріщивши очі, — Теж філософ знайшовся. Євгене, я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись у місті! Ми все, що треба, полагодимо, влаштуємо тебе, чуєш?
— Мамо! Цього не буде! — Євген одвів її руки від себе. — У мене там робота, дуже цікаві експерименти, прекрасні люди. Будь ласка, не заважай слухати… Прекрасно грає Оксана.
— Ґеніально, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксанки виключний дар. Звідки б то?
Мати ж проста санітарка. Гарна пара буде. Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає.
— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитнся.
— Ти наївний. Одному радість, а іншому — злість. Це закон.
Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.
— Ходімо до кімнати, — сказала Поліна Михайлівна. — Чого тут стовбичиш? Там послухаєш. А приїде Оксанка — за стіл.
— Не хочу. Слухатиму звідси.
— Ну, як хочеш. Клаво, не можна разом слухати й готувати вечерю. Доведеться самій. От халепа.
— А чого ж, — знизала плечима Клава, — своя рука вірніша.
— Я знаю, ти рада, щоб менше робити.
— Та чого ви? Самі ж казали.
— Добре, добре, січи цибулю на вінегрет.
— Стукатиме ж, заважатиму слухати скрипку. Євген не чув того безладного діалоґу. Оксанина скрипка царювала в його душі, вела у світ прекрасного, понад лісами, понад луками дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, понад багряними маками.
Мелодіє, царице ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так зрідка вводимо в життя цей потік прекрасного? Чому залишаємо його лише на час відпочинку, для духовного «десерту»? Чому не вводимо чудові мелодійні звучання в працю, в школу, на поля, на стадіони? І не закриваємо туди шляху банальній мелодії, дисгармонійному звучанню.
У Євгенові роздуми вривається гостра розмова:
— Марш, Клаво, до «Кулінарії», там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.
— Дослухати б, — невдоволено пробубоніла Клава. — Музика ж яка — плакати хочеться.
— Біжи, біжи, — зверхньо кинула Поліна Михайлівна, обпалюючи над вогнем качку. — Музика нікуди не подінеться. Оксана тепер пилятиме свої гами вдень і вночі, ще наслухаєшся. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були.
Клава сердито кинула ножа на стіл, вийшла.
Незабаром до кухні завітав Кирило Степанович. Він навшпиньки пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер долоні.
— Наче ще морозів нема, а надворі холодно.
Він підійшов до крана, почав мити руки.
— Полюшко, — усміхнувся він. — Я голодний.
Поліна Михайлівна кинула на нього невдоволений погляд.