— Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена, а він повіявся десь. Що люди скажуть?
«Імена, — всміхнувся Євген сам собі. — Не люди, одні імена!»
Кирило Степанович старанно витирав руки, добродушно всміхався.
— Полюшко, не гнівайся. У мене велика радість. Відкрито масу спокою у нейтрино. У всякому разі, експеримент проведено дуже коректно, і ми вважаємо, що наші колеґи за кордоном…
— Чию масу ви відкрили? — неуважно перепитала Поліна Михайлівна.
— Масу нейтрино. Це така елементарна частка, найдрібніша, але вона має велике значення. Раніше гадали, що вона, як і фотони світла, не має маси спокою, а тепер оце відкриття. Це ж епохально! Перевертає всі космогонічні уявлення. Хоч маса й невелика, всього кілька десятків електроновольт, але в масштабах всесвіту це дев’яносто дев’ять відсотків маси. Збагнула? Дев’яносто дев’ять! Те, що ми бачимо, вимірюємо, всі зорі, квазари, ґалактики, метаґалактики, планети, ми з тобою — все це лише піна, а невидимий, нейтринний всесвіт — глибинний океан, ніби основа буття. Одразу важко й сказати, який це переворот! Але тобі по секрету скажу ще більше, — Кирило Степанович почав говорити голосним пошептом, — я підозрюю, що навіть фотони світла, кванти радіації мають масу спокою. От буде закусочка теоретикам. Мізерна маса фотона, я так гадаю, але в сукупності вона є підґрунтям всієї світобудови. Збагнула? Те світло, яке ми вивчаємо, яке мчить з шаленою швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, лише вібрація вакуумної світоносної мозаїки. Ага! Фізики вважають вакуум лише віртуальним океаном потенційних часток, але вони помиляються: вакуум — правдивий батько всієї матерії.
Сухорляве обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розгладжувалися від задоволення. Євген зиркнув на нього, і йому стало жаль батька. Старий — щирий, хороший чоловік, але перед ким він розсипає перли? А втім, хай виливає свою радість, адже він робить надзвичайно важливе діло, а це головне.
— Дай мені перекусити, а то я вмираю, — попросив Кирило Степанович.
— Не вмреш, за столом поїси, — одрізала мати. — Так де вона та маса?
— Яка маса?
— Ну та, яку ви відкрили?
Кирило Степанович жахнувся.
— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!
— А що я такого сказала? — образилася мати.
— Хіба маса спокою продукт якийсь? Чи банка з ікрою? Ми провели дослід, який дає право твердити, що у нейтрино є маса спокою. І це дозволяє…
— Ти знаходиш масу спокою для якоїсь паршивої частки, і лише у мене однімаєш його.
Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготав.
— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в духовку. — Дорікаєш мені інститутом, ніби він мені заважає жити. Дають вам лауреатів за всякі там частки! Ївидніше! І нам, грішним, приємно.
— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з цим. Здорово грає Оксана. Коли вона буде?
— Незабаром приїде.
— А це хто біля дверей? Женька?
— Атож! Каже, приїхав привітати. Балбес такий. Я вже просила, щоб залишився, де там! Може, тебе послухає?
Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:
— Ну як там… що там у тебе?
Євген усміхнувся. Відповів йому завченою з дитинства формулою:
— Все благо, тату.
— Ну то й добре. Аби благо.
— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення.
— Так, — згодився батько. — Аби благо…
Мати махнула рукою з досадою.
А скрипка вела високу ноту, що тремтливо затихала у високості, заглушена шквалом оплесків.
Оксана завмерла на екрані. Очі її, ясні, великі, чисті, десь у інших світах. Отямилася, глянула на зал, кланяється ледь помітно.
Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:
— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.
Зазвучав джаз. Дисонансом після скрипки прорізали повітря скажені акорди. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють, що це блюзнірство? Святотатство.
Метляють тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай танцюють, якщо можуть… Нехай!
Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?
До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, в другій запалену сигарету. Причинив двері, і почав кричати в трубку:
— Ксана! Ґеніально! Неповторно! Ми всі мертві! Гості — покотом! Приїжджай! Чекаємо. Що? Голова болить? Нічого, пройде. Чао! Цілую!