— Як це гарно, Оленко.
Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.
…Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години чекали попутньої машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона прямувала до цукроварні, що була неподалік від Сміянів, рідного села Миколи.
Авто весело котилося шляхом. Воно то поринало в долини, сповнені багнюкою від недавньої зливи, то вихоплювалось на пагорби між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мелодією своєю супроводжуючи весільний шлях молодих.
Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, тривожилась:
— А що, коли я не сподобаюсь твоїй мамі?
— Неодмінно сподобаєшся, — ніжно заспокоював Микола. — Моя мама чудова. Ви з нею подружитесь. Вона одразу читає душу людини.
Оленка радісно всміхнулася.
— Якщо читає — я не боюся.
Півторатонка зупинилася біля лісу. Шофер висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованим обличчям.
— Далі на своїх, друззя! Я повертаю ліворуч.
Микола зліз із машини, розрахувався, обережно зняв кобзу, потім допоміг Оленці стрибнути на землю. Шофер зацмокав, глянувши на личко дівчини, підморгнув.
— А в тебе, корешок, губа, як кажуть, не дура! З такою кралею можна пішки йти тищу кілометрів. Не втомишся… — Оленка зашарілася, усміхнулася ніяково. Шофер дружньо зареготав, просигналив.
— Прощавайте! Не соромся, дівчино! Я жартома. Хароша пара. Бажаю вам щастя!
— Спасибі, — одказав Микола.
— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася, як ніколи. П’ять верст до села — як море. Будете гукати, може якийсь рибалка зі Сміянів перевезе.
Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою, рушила. Незабаром вона щезла поміж молодою посадкою сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.
— Смішний, — знизала плечима Оленка.
— Нічого. Він хоч і грубуватий, але щирий.
Вони вступили в ліс, пішли стежечкою, що звивалася поряд з піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:
— Справжній храм краси.
— Далі ще краще, Оленко.
В небі лунко загриміло. Над лісом заклубочилася грозова хмара. Вони кинулися під крислату сосну. Оленка пригорнулася до Миколи.
— Не бійся. Не глиняні, не розкиснемо. Переждемо тут. Хмара невелика.
Впали перші краплі дощу. Знову тарахнула блискавиця — прямовисна, владна, урочиста. Весело залопотіли краплі по піску, по глиці, по вітах сосои. Микола накинув на Оленку піджак, а сам вийшов на шлях, заскакав на одній нозі, як колись у дитинстві, піднімаючи руки до неба.
— Оленко, ти тільки глянь! Яке буйство кольорів серед хмар, яка музика громовиці! Це ж ціла ораторія!
Хмара помчала далі, зачепивши їх лише краєм. Дощ хутко вгомонився. Але в небі й далі клубочилися хмари, сплітаючи дивні образи з чорних, синіх, білих, золотистих барв. Микола махав руками, ніби дириґував грозі. Оленка дивилася на нього з-під сосни, щасливо сміялася. Він кинувся до своїх речей, добув з футляра кобзу, провів пальцями по струнах. Дівчина заворожено завмерла: вона Ще не чула, як Микола грає. Дивні, якісь тривожні акорди прокотилися над лісом. Вони були так співзвучні грозовим хмарам, весняному лісу, щебетанню птахів. Микола заспівав, урочисто промовляючи до неба, до землі, до Оленки, ніби добував слова з відкритої навстріч стихіям душі!