Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він сміє? Чи, може, лише така поведінка для нього характерна?
В двері прослизнула Гера, в’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій спідничці, що облипала її принадні форми. Євген добре знав її, доньку академіка Бабича, батькового товариша. Вона була й на іменинах того злощасного липневого вечора. Дівчина завжди зберігала на личку іронічний усміх, мовби підкреслюючи, що вона тонко розуміє делікатну ситуацію, яка склалася в стосунках між братами.
Гера піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романової. Усміхнулася косуватими очима. Роман поклав руку на її стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димком.
— Заборонено! Треба було не поспішати. А тепер ні-ні!
— Любов не знає бар’єрів, — блудливо посміхнувся Роман. — Одне діло шлюб, а інше любов!
— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Гера. — З тобою можна кашу варити.
— Не лише варити, — багатозначно відповів Роман. — І не тільки кашу.
— Ну що ж… Побачимо, побачимо, — захихикала дівчина, пускаючи кільця диму.
— Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся! — сказав Євген, відступаючи від фіранки вікна.
Роман і Гера злякано розскочилися. Побачивши Євгена, засміялися. Старший брат зневажливо скривився:
— А, це ти? Приїхав-таки, старик? Моралізуєш? Нічого, життя обкатає, збагнеш усе.
— Чого сваритеся? — гукнула мати, входячи до кухні. — Женько, Ромо, Герочко, ходіть до столу. Незабаром починаємо. Чого там Оксанка затримується? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть усіх своїми частками та гіперонами з кварками. Люди їсти хочуть, а він їм про кварки та нейтрино базікає.
Гера засміялася.
— Не кварками одними буде сита людина!
— Еге! — підхопив Роман. — Переборщує старий, захоплюється.
— Фізик, а не любиш своєї науки, — обурився Євген. — Де ж твій дослідницький запал? Ти ж докторську готуєш!
— Мені ті кварки ось де, — провів Роман долонею по горлу, — стоять, ясно?
— Не треба було пхатися в фізику.
— А куди ж?
— Туди, де ти був би на місці.
Гера, пускаючи дим кільцями, грайливо запитала:
— Підкажи, де наше місце, Женько. Ти ж з пришельцями знаєшся — то, певно, все бачиш?
— На Лисій горі, — огризнувся Євген. — На чортячому шабаші!
— Юпітер, ти гніваєшся? — манірно скривилася дівчина, звабливо виставляючи ногу. — Не псуй Ромці вечора.
— Женько! — гукнула мати. — Не забувайся. Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда, сама не своя. Припала до одвірка, не в силах промовити й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози. Поліна Михайлівна кинулася до неї. як вітром знесена.
— Що? Шампанське розбила? Га?
— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.
Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся д неї.
— Що ти сказала? Ти мариш? Яка Оксанка?
— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій! Машина об машину… Недалеко від нас. Швидка повезла її. Бо же ж ти мій!
Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна, заломивши руки, причитувала:
— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали. Таке нещастя. Ромцю, ти куди?
— Та треба ж щось робити? Узнати, що і як.
— А люди? Що люди скажуть? Їм хіба приємно чути отаке? Приготувалися веселитися, а замість того — траґедія. Вечора одміняти не можна. Скажемо, що Оксанка затрималася… по важливій справі. Я сама подзвоню в швидку, все дізнаюся. А ти не кидай гостей! Не можна.
Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді чує він ці жахливі слова?
Метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.
— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди?
Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи, стрімголов пустився вниз. Де ти, птахо моя? Де ти, кохана Оксанонько? Оксано, Окса-а-но, Оксано-о-о-о!..
ПОРОЖНЕЧА
Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано оглядалися на нього. Він не звертав уваги на ті погляди, біг вулицею до найближчої зупинки таксі, на площу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:
— Держи злодія! Хапай його!
— Та то п’яний… нализався!
Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Де швидка? Здається, на Стрілецькій? Чи ні, десь біля Львівської площі… Як туди доїхати?