— Все одно, — запевнив Роман.
— Гм… Все одно? Дивно. Гра і життя — не все одно. Давай реванш.
— Який реванш, батьку? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!
— Ну-ну! «Слабак!» Я просто замислююсь, думаю про інше, от і попускаю тобі.
— Так уже й «попускаєш», — поблажливо всміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось.
— До якого діла?
— А про мою докторську дисертацію забув?
— Послухай, Ромо, — зітхнув батько, — а чи не здається тобі, що моя поміч, як би м’якше сказати, переходить за межі допустимого?
Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.
— Ким допустимого?
— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою.
Роман знизав плечима.
— До чого тут наукова етика? Що за химера? Ти говориш, немов старорежимний гімназист. Сам упхнув мене у теоретичну фізику, так би мовити, зліпив із мене кандидата. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Не випадає! Треба таранити далі. Доктор, членкор, академік.
— Ого! Барвисте майбутнє.
— А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість, треба користуватися.
— Ким же це «користуватися»? — поцікавився батько. — Мною?
— Не чіпляйся до слів. Згодом кількість переросте в якість. Діалектика!
— Філософ! Я й не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість у якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор.
— От і будь архітектором, — Роман перехилився через перила веранди і понюхав синенькі квіти морозу. — І потім, з тебе, батьку, не вийде Остапа Вишні. Кинь іронію.
— Є таке слово не наше, синку: цинізм.
— Є, таточку, — в тон йому відказав син, — й інше древнє слово: фарисейство.
Кирило Степанович скочив зі стільця, змів з дошки фігури.
— Добра в мене випала відпустка, спасибі тобі. Відпочинок, називається!
— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш Євген…
— Еге, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним, де він?
— Знову поїхав у село. В якусь яму над Дніпром. Затіває там якісь фантасмагорії. Дурень. І ні гу-гу — мовчить. Слухай, батьку, я хотів з тобою дещо обговорити.
— Що таке?
— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гааґу.
— Не сам? Розумію. Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора? Їй ще, мабуть, не можна. Ти провідував її? Що з нею?
— Одужала, — роздратувався Роман, — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї.
— Як то не про неї?
— Ай, батьку, я зовсім не про те. Оксана не до діла тепер.
— Не розумію…
Бесіду перебив звук автомобільної сирени. Загавкав пес. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчику, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Гера, у вузеньких штанах, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, закличні губи.
Кирило Степанович застебнув піжаму на грудях, хмикнув.
— Чого це вона? Дивна якась.
— Кириле Степановичу, вітаннячко! — крикнула Гера. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва. У мене все готово.
— Здрастуй, Геро, — відповів здивований Кирило Степанович. — Що у тебе готове? Дипломна робота?
— Помилуй боже, — засміялася Гера. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут.
— Як то? Чому? Батько тебе з такими труднощами пропхнув.
Роман торкнувся рукою батькового плеча, кашлянув.
— Слухай, тату, я забув тобі сказати… Чи, може, не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона вдома. Вистачить клопоту і в сім’ї.
Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.
— Не розумію, до чого тут — вона… і ти?
— Як то не розумієте? Ми одружилися! — радісно просяяла Гера.
Ці слова були для батька, ніби грім серед ясного неба.
— Од-ружилися? Коли?
— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово, еге?
Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.
— А як же…
— Заспокойся, батьку, — перебив Роман. — Все буде о’кей!
— Весілля сьогодні ввечері! — щебетала Гера. — В ресторані «Москва». Зал на сто персон. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися!
— А як же…
— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по руці Гера, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули. Всі ваші знайомі будуть. Ніхто не буде ображений.
— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман, — Я домовився. Ти, звичайно, заплатиш?