— Гм… Як же це? — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але я не збагну.
Гера цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:
— Я сподіваюся, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас припаде дві кімнати… з окремим ходом. А після постараємось. Ви з батьком постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру.
— Геро, про це потім, — перебив Роман.
— Так, так. Це дрібниці, проза життя. Папочко, треба сказати Поліні Михайлівні. Для неї це теж буде сюрприз. Де вона?
— Здається, у фліґелі. Хм… Але все-таки як же…
— Тоді я піду. Ромцю, готуйся! Папочка, чао!
Гера побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро глянув на Романа. Той одвів погляд.
— Що це означає, Романе? — запитав батько.
— Тату, — зітхнувши, розвів руками син, — я розумію, про кого ти турбуєшся. Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипаль…
— Як то не скрипаль?
— Я розмовляв з лікарем. Справа кепська. Пошкоджена рука. Пальці покалічені. Грати вона не буде.
— Зажди, зажди. Нехай так. Хай вона не буде грати. Але ж ти любиш її, а не скрипку. Ми готували заручини. Ти хотів одружитися.
— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється.
— Романе! — скрикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же якась межа.
— Батьку, не треба сцен. Ми не в театрі. Ось іде мама, поговори з нею.
Гера поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман кинувся до неї:
— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи. Поясни йому.
— Кирюша, йди сюди.
Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:
— Ти нетактовний. Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Гері? Нема Оксани. Не було… Ясно? Наша невістка Гера. Невже ти не радий? Сват академік, твій товариш. Ім’я! Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна? Кирюшо, треба мати розум.
Роман сміявся біля хвіртки:
— Розстроївся старик.
— Нічого, хай звикає, — вторила йому Гера. — Знаєш, на три тисячі потягло. Дехто лопне від заздрощів.
— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька.
— Ну, думаю, тато дасть половину, — підрахувала Гера. — Рахунок пред’явимо старикам. Бах — і все! Скажу своєму, хай приготує на вечір бабки.
— Так і зробимо.
— У тебе є сигарета? Я забула купити. Дай вогнику. Про яку це ти дисертацію з ним гомонів? Мені мама натякнула.
— Моя докторська, — похвалився Роман.
— Ого! Ти рекордсмен.
— А чого ж милитись? Раз — і в дамки.
— Це моя хватка. А яка тема?
— Модерна. «Схематика всесвіту в світлі сучасних релятивістських концепцій».
— Лади! А не заплутаєшся?
— Батько зварганить. А я одтарабаню. Тема дуже вдячна. На грані фантастики. Перспективна. Можна притягти архіінтриґуючі факти з космофізики, з ядерної фізики. Розумієш? Симпозіуми, конґреси, з’їзди, крилата тема.
— Оце по-моєму! Я погуторю зі своїм предком. Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечено.
— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина.
— Тоді він поговорить, з ким треба.
— Ну, це інша справа.
Роман глянув на виріз блузки, мацнув очима пишні гру. ди, обняв Геру. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись вужом.
— Пусти. Незручно. Хіба нема місця? В губи не треба. Он батько йде.
Роман одступив убік, запалив сигарету. Гера припудрювалась, поглядаючи в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:
— Ну, ми потопали, тату! Чекаємо. Ти ж дивись, не забудь. Не запізнюйтесь!
Вони вискочили за хвіртку. Завуркотіла машина. Загавкав пес. І все затихло. Кирило Степанович дивився їм услід, гірко шепотів:
— Що ж це? Гм… «Потопали»… «Світова схематика»… Так що ж це з тобою, Кириле? Сниться тобі чи що?
Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалося, що він у чомусь дуже провинився. Когось образив, принизив, обплював. Кого ж?
Зненацька за парканом почувся м’який звук працюючого мотора машини. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:
— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!
Кирило Степанович поглянув. Якась дівчина махає рукою. Хто ж це? Невже Оксана? Він підтюпцем підбіг до паркана, побачив змарніле обличчя дівчини, її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулася, кивнула йому.
— Добридень вам. Я проїздом до санаторної лікарні. Тут мені призначено якесь електролікування. Новий метод.