Кореспонденти загаласували. Застрекотіли кінокамери, об’єктиви телепристроїв націлилися на вченого, посипалися нові запитання:
— Де, на вашу думку, найближче вогнище іншої цивілізації?
— Які вони?
— Перспективи контакту — сутичка чи спілка?
— Що може дати поєднання різних розумів?
Фон Круфт зненацька напружився, зблід. У вихорі запитань йому вчувся дивний голос — тихий, майже дитячий. Звідки, чому? Він щось машинально відповідав журналістам, сипав стереотипними фразами, а сам прислухався до несподіваного гостя з небуття. Юний басок про щось запитував. Такий до жаху знайомий. Як його звали, того хлопця-підлітка, здається, Толиком… Так, так, Толя Вогник. Далебі, Вогник… В очах його мерехтіли іскри розуму й допитливості. Навіть тоді, коли по його скроні цебеніла кров. Пітер, безумовно, перестарався. Що ж вдієш, жорстока пора була — люди ставали жорстокими: сумна необхідність! А все-таки… Жорстока пора минула, а погляд того хлопця лишається, не щезає, коле, бентежить, вбуравлюється у свідомість)
«Пане фон Шварц, ви втішаєтеся спогадами юності, розчулюючи людей тим, що змалку мріяли стати астрофізиком. Вас магнетично притягували зорі. Ви зачитувалися Жюлем Верном, Фламаріоном, мріяли про польоти до інших планет…»
Учений мимохіть киває головою. Все це було. Давні юнацькі прагнення. Та й хіба лише прагнення? Хіба він не став одним з найвідоміших астрофізиків Європи, ініціатором підготовки варіанту «космолінґви» для контакту з іншими цивілізаціями?
А дзвінкий голос з минулого застерігає:
«Хіба контакт лише науковий експеримент? Поза людяністю й совістю? Що ви скажете тим, кого зустрінете? Чи дозволите їм заглянути в свою душу? Хіба для порозуміння достатньо лише демонстрування абстрактних схем та певних інтелектуальних знаків?»
Як він сміє, сопливий хлопчисько з минулого? Що він знає про глибини людських душ і доль? Він ледве встиг ступити на стежку життя і… вмер… випарувався, розтанув, як ранкова роса… Хіба це не випадковість, яка рухає історію?
«Випадковість? — іронізує голос. — Вам достатньо цього визначення, щоб заспокоїтись, оберштурмбанфюрер? Чому ж і досі вас переслідує страх? Чому ви ніяк не позбавитесь минулого, хоч і вважаєте його лише випадковістю?..»
Професор сіпнув головою, ніби відганяючи видіння — непрохані, болісні. Вибачливо всміхнувся журналістам:
— Досить, панове. Пробачте, мені ще треба відпочити й підготуватися до подорожі. Гадаю, стенограми конґресу будуть опубліковані, ви ознайомитеся детальніше з моїми тезами. Дякую вам, до побачення…
Ще не встигли журналісти покинути зал, як професор відчинив дверцята бару, налив тремтячою рукою келишок коньяку, випив. Оглянувшись назад, уздрів, що біля дверей стовбичить один з кореспондентів. Здавалося, що він і не думає покидати приміщення.
— Чого вам? — сухо запитав фон Круфт. — Прес-конференція закінчена.
— Для вас, — спокійно озвався невідомий. — Але не для мене.
Він зробив кілька кроків до професора, не зводячи пильного погляду з його обличчя, іронічно ворухнув сухими вустами.
— Ви пізнаєте мене?
— Вперше бачу, — роздратовано сказав фон Круфт. — Що вам від мене потрібно? Хто ви?
— Таке ж питання у мене до вас — хто ви?
— Мені не до жартів, — гамуючи тривогу, сказав професор. — Скажіть, чого вам треба, і попрощаємось. Я не люблю недомовленостей.
— Я теж, — кивнув невідомий. — Але не поспішайте. Прошу відповісти на кілька запитань.
— Я вже відповів на всі! — ледь не вибухнув фон Круфт. — Ми ж домовилися: подробиці — після повернення з Києва.
— Заспокойтеся. Запитання нескладне: чи збираєтеся ви в Києві виступати з тими ж ідеями, що й перед журналістською братією чи в недавньому інтерв’ю по телебаченню?
— Яке ваше діло, пане!.. Пробачте, не маю честі знати вашого прізвища. Це моя особиста справа, про що й як я буду говорити!
— Це небажано, — сухо сказав невідомий.
— Що саме?
— Рожевий оптимізм у прогнозах контакту…
— Кому небажано? — глумливо запитав фон Круфт, втрачаючи терпіння.
— Великому Невідомому, — тихо, з притиском відповів гість, суворо й гостро дивлячись в очі професору. — Ви зрозуміли мене, Генріх фон Шварц?
— Ви помилилися, — змертвілим голосом озвався професор, відчуваючи, як розслаблююча млость підступає до грудей, обважнює руки й ноги, його пергаментні щоки, сухі й жовтаві, посіріли. — Ви обізналися… Моє ім’я… Йоганн фон Круфт!