Микола замовк. Оленка вражено сплеснула долонями, — Миколо! Це ось щойно… народилося в тебе?
Він ніяково кивнув:
— Атож. Хіба не схоже? Глянь у небо, там ще й не таке побачиш.
— Всі дивляться, — прошепотіла дівчина. — Але ж щоб отаке побачити й ось так розказати…
— Звичайна імпровізація, — зітхнув Микола. — Мій дід Василь хіба так імпровізує?! Ти й сама в цьому переконаєшся. Ну, пора, ходімо, а то вже сонце схиляється до заходу.
Оленка підхопилася, все ще з зачудуванням дивлячись на свого милого. Вона ніби вдруге відкривала для себе його душу, її глибинну сутність.
Дорога враз зникла під водою. Поміж деревами засиніли кручі Правобережжя, блищала в променях сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скинула туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка.
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна.
— Гляди, ще застудишся.
— Ага, боїшся, щоб не вмерла! А я ось візьму — і вмру! Щоб ти плакав!
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув до грудей. Вона не пручалася, затихла, заплющила очі. Чекала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як у його свідомість влетів могутній таємничий вихор, напружив тіло, хмелем закрутив голову. Хлопець затремтів від жаги, ще хвилина, і…
Здалека несподівано закувала зозуля, й ніби збудила його. Вихор скотився у невідомість, у безвість. Микола зітхнув, обережно відступив від Оленки. Вона все ще стояла з заплющеними очима.
— Оленко, — тихо покликав Микола.
Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:
— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?
— Ку-ку! — радісно провіщувала зозуля… й замовкла.
Дівчина розплющила очі. Розгублено поглянула в той бік, звідки чувся голос зозулі.
— Так мало? Лише один рік?
— Ку-ку! — підтвердила зозуля.
— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.
— Ку-ку! — катеґорично повторила зозуля.
— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку сизокрила. Це все забобони, Оленонько.
— Я знаю. Тільки чомусь мені стало сумно.
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Сонце падає, вечір на порозі.
— Де ж нам знайти перевізника?
— Будемо шукати. Он глянь — якісь тіні… Два човни. Може, рибалки. Бачиш — ніби закидають сіті.
Микола піднявся на горбик, крикнув:
— Еге-гей! Рибалки! Перевозу!
Луна покотилася між вербами й вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло:
— Ту-у-т мілко! Бре-е-едіть! До ночі пере-е-ебредете-е!
Над водою прокотився сміх. Оленка розгублено глянула на Миколу.
— Чому вони так? Дивні люди.
— А хто їх знає. Тепер лов риби заборонено, може, вони просто бояться, от і пащекують.
— Значить, не перевезуть?
— Ці навряд. Треба ждати когось іншого.
Червона куля сонця впала за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер.
Оленка сіла на траву, винувато поскаржилась:
— Я трохи втомилася. І їсти хочу. І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його. Докірливо похитав головою:
— Чому ж ти одразу не сказала? Візьми.
Він добув з торби плаща, закутав Оленку, дав їй пиріжка, купленого у Києві.
— Їж і спочивай. А я пройдусь понад берегом. Може, десь знайду човна.
ВИПРОБУВАННЯ
За півкілометра від шляху, біля куща терну натрапив на дві плоскодонки. Одна — маленька, вутла, з породи тих, що їх називають душогубками. Друга — велика, але стара, аж мохом обросла.
«Мабуть, їй років сто», — подумав Микола, обмацавши ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були припнуті до товстої вільхи. Замки такі, що й ломом не одіб’єш. Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певно, вони поїхали на базар чи ще куди-небудь, і згодом мають вертатись. А втім, хтозна, скільки доведеться чекати. Так ґиґнеш отут серед посадки. Микола пройшов ще трохи. Надибав товстий вербовий корч, який принесло водою до берега. Скочив на нього.
Недалеко від корчаки плавала палиця. Микола вловив її, відштовхнувся від берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег.
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, й Оленку. Ні, слід шукати надійнішого перевозу.