КОРІННЯ ВІРНОСТІ
Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Сміяни затуманилися, танули в метелиці. Біла запона вкрила Правобережжя, Дивич-гору, луки, ріку. Підійшла до в’яза. Притулилася «щокою до його шорсткої вузлуватої кори. Вітаю тебе, віковічний друже. Здрастуй, вартовий нашої любові!
Два десятки років відпливло в океан вічності рікою часу. Багато це чи мало? В серці ніби одна мить. Мов політ стріли. Вже не одна зграйка її вихованців вилетіла зі школи на неосяжні простори життя, вже й вони мають свої сім’ї, дітей, вже й вони старіють, зріліють, вже її прийомна донечка стала матір’ю, і в хаті дзвенить веселий, щасливий сміх малесенької Русалії, а вона мовби й не відчуває часу. Чому?
Ніби вчора, ніби ось тут, поруч, за тоненькою плівкою буття, звучить голос Миколи, глухуватий, рідний голос, чується задумлива розповідь діда Василя, сяють ласкаві очі матері Миколиної, колишеться в мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро.
Невмируща ти, пам’ять моя, серце моє. Не подінусь я від вас нікуди. Не забуду ні мрії дівочої, ні ночей весняних, ні битви кривавої, ні крику останнього донечки моєї незнаної.
Тихо, тихо… Не буди минулого. Не тривож печалі. Хай мирно сплять дні колишні, нехай спочивають у рідній землі тіла героїв. Живі йдуть поряд. Про них турбота, про них думи. Для них — любов.
Оленка заплющила очі, слухала, як свистить завірюха в рідному гіллі в’яза, думала. Для чого вона жила? В чому смисл її страждань? Її горючих мук, її сумнівів, хитань, її траґічного кохання? Хто скаже їй про це, хто відповість?
І здалося їй, що в надрах віковічного дерева ожило, запульсувало втаємничене, затужавіле серце. Штовхнуло заморожену кров, розтопило її, покотило по незримих артеріях. Забриніли слова, відлунюючись у глибинах свідомості, набуваючи певного змісту. Оленка згадала ті далекі весняні дні, коли Микола розповідав їй про мову дерев, і тепер вона знову зосередилася, забула себе, свою окремість, ввійшла чуттями в студену сутність прадавнього дерева, намагалася сприйняти його мову, його прагнення, його життєвий ритм. Може, воно, в ім’я давньої дружби, дасть відповідь — навіщо я жила, для кого, для чого?
«Ніхто не дасть відповіді, — шелестіло дерево. — Ніхто, — свистів вітер у гіллі. — Лише ти. Тільки серце твоє».
Тільки я? Що ж, це правда, друже мій. Я розумію. Але не так просто відповісти самій собі. Не так просто. Ще з давніх-давен лунає над світом заповіт — пізнай самого себе. Мудрий еллін усміхається, дивлячись в наші очі, чекає, як ми здійснимо його заповідь. Та чи не є це завдання безмежно складним? А як я бажаю почути просте, ясне слово.
«Зрячий збагне, — шелестіло віття. — Щирий відчує, — скрипіло дерево. — Дихайте вітром надій», — завивала хурделиця.
Знову те саме, що й тоді, чверть віку тому. Дихаите вітром надій. Що це? Насмішка? На що мені надіятися, сподіватися? На кого? Учні, школа, друзі, мій ветхий друг дід Василь, малесенька Русалія. Все це дає радість, наснажує новими силами, забирає весь час творчого діяння і життєвого клопоту. Нові дороги пізнання, космічна ера, неосяжні обрії поступу. Знаю, все знаю. Сама про це кажу дітям, навчаю їх зливатися з пульсом сучасності. Але ж у мене є серце, малесеньке, не помітне людям. Воно стукає щоднини, болить і болить. Чому воно болить? Чому ніщо його не заспокоїть?
Кора в’яза холодила щоку, але той холод обпікав, пульсував, шепотів дивні слова. З надрів дерева долинали зітхання, чулася тривожна відповідь.
«Живе за живим болить, — мов із сновидіння долинав шелест. — Живе за живим…»
Оленчине серце забилося, затріпотіло болісно. Знову те саме — дивне, нез’ясоване, неймовірне. Те, що сниться їй десятиліттями. Те, що не дає спокою. Віра діда Василя в те, що Микола живий. Жив и й! Звідки в ньому та віра? Часто Оленка заставала його на самоті, коли старий Сміян про щось бесідував із своїм загиблим онуком, про щось розпитував, співав йому свої пісні. І ще згадує Оленка дитинство старшої Русалії, коли їй було десь п’ять рочків: вона якось розглядала старі фотографії, довго вдивлялася в зображення Миколи, наспівуючи: «Татко, татко, татко, сів на лебедятко, полетів до гаю, до бабусі в хатку…» А потім запитала Оленку: «Мамцю, а чому татко не приходить? Він розгнівався на нас?» Вона тоді відповіла дитині, що татко загинув під час війни, що на тім. боці Дніпра височіє його могила. А Русалія з якоюсь фанатичною певністю гостро заперечила: «Татко живий! Татко наш живий». Ні, так можна збожеволіти! Досить. Навіщо так жартувати? Я не хочу втіхи й прекрасного обману. Я хочу лише ясності.