— Оленко, прости мені, але це вже якась містика. Ти з’явилася на цій землі, ти — жінка. Зрештою це навіть обов’язок — бути матір’ю. Хіба в тобі не звучить поклик материнства?
— Сергію, Сергію… Невже ти не розумієш, що людина не може бути простим продовжувачем роду. Навіть звірі паруються з розбором… навіть деякі птахи кінчають самогубством, коли суджена пара зникає, вмирає. А я ж людина… Хіба тяжко збагнути мій стан?
Сергій взяв Оленчині руки в свої широкі долоні, стиснув їх:
— Саме людина… Тому й дивно. Розуміння в людини ширше, ніж у птаха. Людина — суспільна істота. В неї є обов’язок.
Оленка заплющила очі, мов прислухалася до нечутного голосу. Ледь помітно похитала заперечливо головою.
— Нема обов’язку вищого від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, ти знаєш це. Я віддаю йому всі сили. Я виховала чужу дитину, вона стала рідною мені. Але душа… Вона належить іншому. Сергію, друже мій! Як я розумію тебе. Я люблю тебе…
— Оленко, — аж застогнав Сергій, почувши те слово.
— Зажди, зачекай! Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б навіть стала твоєю дружиною, якби…
— Якби, — мов луна, повторив Сергій, завмираючи від неясної надії.
— …якби не моє сподівання… моя віра…
— У що?
— В те, що він живий.
— Хто?
— Микола… Мені здається, що я його… зустріну.
— Оленко, — з острахом сказав Сергій. — Не треба. Це…
— Божевілля? Сама знаю. Ми ж разом ходимо на могилу. Але я нічого не можу з собою подіяти.
— Оленко!
— Не бійся, Сергію. Я спокійна. Ти зажди до весни. А потім…
— Потім…
— Я стану твоєю.
Він схилився до її руки, торкнувся долоні гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск сльози в його очах.
БІЛЬ РОЗ’ЄДНАННЯ
(З щоденника Євгена]
«…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають закохані дівчата.
А я сиджу біля столу, перечитую космогонічну статтю про походження світу. Та ж таки ідея про першоатом, про надважку ядерну краплю, що розірвалася на частки, поча. ча розлітатися, творячи з тих уламків ґалактики, метаґалактики, всю багатомірність світів.
Згадую древні міфи. Там уже давно було сказано те саме: народження світу з вогняного, золотого яйця. Хіба не повна подібність? Може, древні вже мали таку схематику?
Один з основних еллінських космогонічних міфів стверджує, що Уран — найдревніший коханий Геї-Землі — породив титана Крона (Кронос — Час). А син, не довго думаючи, скинув батька з трону, позбавив його дітородної можливості і став володарювати сам. І щоб ніхто не повторив його батьколюбного експерименту, Крон почав ретельно пожирати своїх чад.
Яка страшна алеґорія! Ось де початок роз’єднаності світу, а відтак болю роз’єднання, розділеності, множинності. Це те, що відзначав у своїй «математиці повноти» Боґоло і його співавтор Гук.
Ур-ан. Це слово складається з двох глибинних понять. Ан — першоатом, нероздільний у древній етимології. Ур — вогонь, світло. Отже, вогняний першоатом. І коли яйце буття розкололося на частки, воно породило час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю. А разом з тим виник і біль, як результат відчуженості, розсипаності, розірваності буття. І вже будь-яка форма життя виникала під знаком цього болю, цієї дискретності, передавала його в генетичні глибини наступних циклів. Мені здається, що наша революція була у великій мірі повстанням проти розділеності світу, проти віковічного болю, щоб людство змогло осягнути нову єдність, радість співтворчості, щастя віднайденого братерства, — коли всі архаїчні суспільні формації деспотизму, експлуатації, рабства, ненависті будуть трансформовані гармонізацією і творчим очищенням планети.
Я розповів про свої ідеї новим друзям — учителеві Зеленьківської школи фізику Сашкові Яремі, лікареві Пилипу Терену і Юркові. Ярема висловив думку з приводу виникнення та розвою світу. Ось вона в основних рисах: — Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток у природі і все інше — відбиток самоусвідомлення, самозростання якоїсь меґаістоти, в тіло, в субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають у собі міріади мікросвітів? Але тут слід розуміти такі аналогії якісно, а не кількісно. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу й світу атомного виявляють інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — безупинне прагнення до самовідтворення, до ліквідації роз’єднання, до спроби синтезувати дискретні частки, ввести їх у спільноту. І біль, про який ти згадав, то є біль відтворення, боротьба за цілість, боротьба супроти розділення, війни, занепаду. І цей творчий біль пронизує всі світи — мікро і макро. Він є свідоцтвом творчого горіння і боріння.