Євгене, дитятко, приїжджай, а то буде пізно.
Цілую тебе. Клава.
Роман з своєю повернувся з заграниці. Приїжджай, Євгене».
З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, не те. Невже щось знову?
Ні, ні, я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе».
Мелодія восьма
ПОЛОН ЗАБУТТЯ
ЧИ ПОТРІБЕН ДОЗВІЛ
Марія подивилася ще раз в обличчя присутніх, ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто. Тільки життя, лише практика дасть відповідь.
Насторожене лице завідуючого райвно. Він дивиться на свої пещені руки, складені на столі, але прислухається до кожного слова, до кожного нюансу думки. Для таких треба говорити гранично ясно, інакше нічого не збагнуть, усе перекрутять, відкинуть ще й обвинуватять у еклектиці. Не раз таке бувало.
Бадьорий, веселий кореспондент із райгазети. Базіка й реготун. Він гострить олівця, приготував блокнота. Скажеш слово, допише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, про що говорив.
Інспектор з облвно. Поважний, серйозний чоловік. Йому нудно. Якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, яка там ще виникає ініціатива знизу, скаже слово. Та чи відчує серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції, своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?
Вчителі, піонервожаті, друзі, колеґи, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься. Ті, що знають, схвильовані, тривожні.
Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок у березняку, вогку темну землянку. Розмову «Артиста» з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розгублене обличчя Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… бій. І після нього розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем у казкові краї прийдешнього. Невже тепер, коли є можливість не лише мріяти, а творити, здійснювати, — невже тепер не зрозуміють?..
— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — запросив до розмови завідуючий райвно.
Марія кивнула головою. Провела поглядом понад присутніми, ніби зазирала у невидиме.
— Ми мріємо про комуністичне прийдешнє, — почала вона. — Ми готуємо для нього економічні та духовні підвалини. На моє переконання, комуністичну свідомість людині треба прищеплювати вже тепер, готувати її до життя в комуністичних умовах. Широку ниву хіба виплекаєш, доки не виореш поле, не звільниш його від чортополоху? Отже, йдеться не про окремі зерна, не про окремих людей, першопроходців, талантів, ґеніїв, ентузіастів, йдеться про весь народ, про нове покоління, про прийдешнє, котре владно стукає в наші серця. Ми говоримо про громадянську свідомість, а виховуємо інколи в сім’ях прагнення до свого, до приватного. «Моє», «чуже», «наше», «ваше». Ми говоримо про шкоду й злочинність алкоголю, ми в школі аґітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони вдома привчаються до цього підлого зілля. «Діди пили і нам заповіли!» А скільки протиріч між впливом школи й батьків, особливо, коли батьки шахраї, міщани, сектанти чи політично недалекоглядні люди. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця, сім’я, буває, руйнує. Ви розумієте, про що я кажу? Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище вчителя в суспільстві, про проґраму навчання і багато інших проблем. Але спочатку головне. Подробиці я виклала у проспекті, котрий вручу всім після дискусії.
Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом окинув учителів, гостей, учнів. Кашлянув.
— Е-е… Маріє Панасівно, пробачте. Чи не здається вам, що ці питання цілком… е-е… теоретичні. І належать вони до компетенції міністерства, наукових орґанізацій. При чому тут ми, учителі, учні? Я гадав, що йдеться про підвищення ефективності навчання, про трудове виховання… А ви…
— Йосипе Макаровичу. Нічого в нашій розмові не буде теоретичного. Все цілком конкретне, практичне. Досить нам порожньої балаканини. Тільки вислухайте мене уважно. — Марія зітхнула, пригладила долонями сивіючі пасма біля скронь. — Школа повинна стати більш самостійною, більш оперативною, динамічнішою, пластичнішою. Проґрама не повинна бути консервативною, однаковою для всіх учнів, для всіх років. Школа виховує юних громадян, отже, вона творить, формує майбутнє, завтрашню реальність. Школа — це пульс прийдешнього. Кожна зміна в теорії, в практиці, в науці, в душах людських, у літературі, в світових зрушеннях повинна одразу ж відбиватися на школі, змінювати її тонус, вплітатися у навчання, ставати складовим чинником проґрами. А ми? Як діємо ми? Ось один вельми наочний приклад. Донині астрономія вивчається лише в десятому класі. Чому? Чому наука про всесвіт, про нашу зоряну домівку, наука, що підвела погляд роду людського до світоносного безмежжя, вивела мислячу істоту у космос, чому ця наука десь на задвірках? Та куца, обмежена примітивна проґрама, що її ми пропонуємо десятикласникам, убога, ретроградна порівняно з блискавичним розвитком науки, техніки, пізнання. Є дисципліни, котрі учні засвоюють знехотя, під натиском. До зоряної науки прагнуть усі, від найменших до найстарших, цей факт вельми красномовний. Він змушує задуматися над тим, хто і як формує навчальні проґрами для наших шкіл? Які критерії беруться за основу? Де передумова таких критеріїв? Щодо астрономії, то я вважаю, що цю науку треба ввести вже з перших класів, навіть з дитячих садків, якщо вже на те пішло. Громадянин, котрий з дитячих літ буде напоєний із зоряної ріки пізнання, виростатиме крилатим, великодушним, мужнім, матиме масштабне, космічне мислення, діятиме у всіх сферах життя не дріб’язково, а еволюційно, відповідально, розуміючи вселенське значення кожного свого вчинку.