Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, що її переб’ють. Завідуючий райвно ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилася.
— Зірки — то одне, а школа — інше. І потім, прошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безлічі обставин. Отже, для вас потрібні спеціальні звіти для міністерства. Потім, зарплата. Учителі у вашій школі матимуть незміряно більше навантаження, отже, й зарплата у них має бути вищою, а це…
— Пробачте, — сказала Марія, — там, у проспекті, я відзначила, що школа матиме колективний рахунок, і розумні потреби кожного вчителя, учня і батьків, задовольнятимуться природно, просто, як це відбувається у кожній сім’ї.
— Хм, — здивувався завідуючий. — Самообслуговування? Хм… Це економічний волюнтаризм. В одному селі гроші будуть отримувати, в іншому — колективний рахунок. Нерозбериха. І ще… Коли вашому вчителеві, чи вам, чи учневі треба кудись поїхати чи придбати щось, тоді як?
— Дуже просто, — відповіла Марія. — Так, як буває у всіх порядних сім’ях: людина бере, скільки треба, їде на вокзал, її проводжають друзі, вчителі, батьки.
— Бере, скільки хоче? — здивувався завідуючий.
— Не скільки хоче, а скільки треба.
— А зловживання?
— Навіть у нормальній сім’ї зловживання, я вже не кажу про крадіжки — виняток, — зауважила Марія. — А школа-сім’я? Для чого ж ми творимо її? Невже нас мають зупинити рептилії далекого минулого — недовір’я до людей, заздрість, жадібність, зловживання?
— Гм, гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так! Але ж проґрами, система навчання. Дати свободу вчителям, це, знаєте, ризиковано.
— Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми створював комуни, братські колонії, і коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, що наявне тепер. У нас є змога мати машини, чудові прилади, лабораторне обладнання, наукові та художні кінофільми, телевізори, механізовані ферми, оранжереї.
— Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя особисте життя, прикувати його навіки до учбового процесу, до учнів.
Учителі перезирнулися, в їхніх очах замерехтіли іскорки сміху. Марія дала відповідь і на цей аргумент.
— Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, вчитель отримає все, якщо він учитель, а не службовець. А особисте життя? Воно належить особі, людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні у найвіддаленішому майбутньому. Суверенність особи священна!.. І ще одне. Те, що ми пропонуємо, є лише один з можливих варіантів реформи, що визріла.
— «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги», — раптом продекламував інспектор облвно. Він поклав руба долоню на стіл, гостро зиркнув на Марію. — Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя не папір. Не книга. Життя — це життя. Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге. Що це за партизанщина? Хто вам дозволив?
— А хіба на пошук потрібен… дозвіл? — зробила здивовані очі піонервожата. — Щоб мріяти?
Інспектор махнув з досадою рукою.
— Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.
Піонервожата схвильовано заперечила:
— Але ж мрія й життя нероздільні! Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шукати нове, прогресивне, вводити його в життя. Партія закликає нас до активної і дійової участі у розв’язанні питань державного і суспільного життя, до дедалі повнішого здійснення соціалістичного самоврядування народу.
— Бачу, бачу. Вивчаєш, знаєш партійні документи. Хвалю. Сідай, Але все повинно перевірятися життям, практикою. А то так, волюнтарно. Необхідно досвід…
— От ми й бажаємо практики. Хочемо добути досвід, передати іншим. Де ж візьметься практика, якщо хтось її не реалізує!
— Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім — село.
— Саме в селі починати й треба, — зауважила Марія. — Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарства.
— Все одно, не можна так поспішати. Треба подумати. Розглянути. Ув’язати. Узгодити. Напишіть проект, обґрунтуйте.
— Вже є.
— От і добре. Подайте його вгору. Там і вирішать. Дадуть дозвіл. А так, нашвидкуруч, не годиться. Анархія. А взагалі, мені подобається: барвисто, приємно, мрійливо. Навіть талановито придумано. Та, знаєте…
Всі розійшлися. Марія залишилась сама. Невдалою була зустріч. Гадалося, що завариться суперечка, дискусія, спалахне вогонь мрії, а воно щось не те. Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все одно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогню у паперовому ящичку. Те, що стукає в двері часу, народиться неодмінно.