Марія навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна. Старенька. Де поділися чорні коси, рожеві вуста, гладенька шкіра? Біля очей зморшки, сивина на скронях. Тільки очі палахкотять невидимим вогнем. Очі, як і тоді, коли вона ще була юною дівчиною.
Вона примружила повіки. Ось так не видно зморщок. І здається, що повернулося минуле. Гримить, реве воєнними бурями, котить життєвими ураганами. Час пливе, летить, мчить. Часі Невблаганний, таємничий.
Ніби вчора вирувала війна. Ліс, рідне село, партизани, палка розповідь «Артиста». А потім траґедія. Літак на Велику землю. Лікарня. І страшна хвороба Миколи.
Багато місяців лікували його лікарі. Він одужав почав ходити. Але все забув. Усе. Він забув, як його звати, яке в нього прізвище, де він жив, який фах мав. Коротше, він випав з потоку життя у якийсь інший вимір, у позабуттєвий світ.
Марія влаштувалася в госпіталь санітаркою, ходила за Миколою, як нянька, як мати. Вона не могла, не сміла віддати його марі забуття. Після того, що було, після тих страхітливих років, після рятунку з могили, отак упасти в транс, в прострацію… Ні, це несправедливо, неприпустимо!..
Минали дні. Не допомагали жодні ліки. Микола не впізнавав Марії, але призвичаївся до неї, полюбив. А потім настав вирішальний день. Марія навіки запам’ятала його. Був він похмурий, сірий. Лікар сумно сказав їй:
— Ми нічого більше не можемо зробити, нічим нам зарадити цій недузі. Лише сильне потрясіння, відповідне перенесеному, могло б пробудити його. Могло б! Але діяти навпомацки не можемо. Ми нічого не знаємо, що відбулося в глибинах його свідомості. Медицина йде в цих ділянках пізнання в тумані. Людина — це ж цілий космос. Є в ньому дивовижні тайни, є якесь ядро, осередок, центр. Але центр виявляється через периферію. Це можна уподібнити атому; ми ж маємо справу сьогодні ще не з ядром атома, а з електронними оболонками. Можливо, і в людини є своєрідне психоядро, котре творить свої історичні, суспільні, творчі, динамічні, життєві оболонки, які й складають особу. А потім, ви ж знаєте, що відбувається, коли електронна оболонка насичується раптовим імпульсом енерґії або коли віддає енерґію? Електрон перескакує на іншу орбіту. Розумієте, на іншу. Чи не так і з людиною? Раптові потрясіння, враження, інформація, поринання в сновидіння, з самозаглиблення; з трансу, навіть з йоґічного самадгі є повернення на попередню психоорбіту свідомості, а тут… Такий страхітливий енерґоімпульс, такий психоудар, що, можливо, нормальна, актуальна психоорбіта нашого хворого повністю розгромлена, вся площина свідомості загнана десь за кілька «орбіт». Ви тепер розумієте, який енерґоімпульс потрібний, щоб відновити попередній, притаманний йому стан? Випадковість тут не допоможе, треба знати точно. Отож, Маріє, вибирайте собі свій шлях. Ви вчителька. Завершите освіту, підете в школу. А він… Хай залишається у нас. Може, станеться чудо й тоді…
— Чудес не буває, — похитала головою Марія. — Чудо творять люди. Їхня любов. Я заберу його з собою, лікарю.
— Хто він вам, Маріє? Чому ви так бідкаєтесь за ним?
Марія не відповіла одразу. Вона дивилася в очі лікареві, мовчала, ніби хотіла, щоб він зрозумів її не зі слів, а просто зі струн серця. Лікар зітхнув, розвів руками. Невідомо, що він збагнув, але після паузи сказав:
— Беріть. Хай щастить вам. Дивні ви, жінки.
І Марія з Миколою повернулася на Україну.
За вікнами вагона пропливали сади, поля, ліси. І пропливали по Миколиному обличчі тіні. Він байдуже дивився у вікно, мовчав, заглиблений у якусь таємничу безмовність. Він здавався будиночком, у якому погасили вікна, і його залишили люди. Марія дивилася на нього, сумувала. Де ти; друже? Де твоя бунтівлива, чудова душа, де твій буряний, мрійливий розум? Куди поділися вони, на які надзоряні орбіти втекли? Яка в’язниця оточила твою свідомість, ким вона змурована?
Інколи в Миколиних очах спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади тривожать поверхню його психовідчуття. Напружувалося чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувалися повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.
Було нестерпно тяжко. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала навпроти Миколи, дивилася в очі, торкалася його руки. Микола прозоро дивився на неї.