Повернув до Оленки, захопивши палицю.
— Знайшов, Миколо?
Хлопець розвів руками:
— Дві плоскодонки є. Та вони припнуті.
— Що ж робити?
— Не знаю. Назад повертати далеко — аж у сусіднє село. Звідти можна було б додзвонитися до Сміянів. Махи б виїхала. Але тепер пізно вже.
Вітер посилювався. Між деревами котилися хвилі. Згори мрячив дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
— Знаєш що? Давай одіб’ємо одну плоскодонку.
— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.
— А що ж — замерзати? І потім, ми ж нікуди не подінемо її. Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу, кобзу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, сутінки насувалися звідусіль, ховали дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розгледів у пітьмі човни, підвів до них Оленку, забряжчав ланцюгом.
— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить.
— Ой Миколо, може, не треба. Це ж погано…
— Е, що буде! Візьму гріх на душу.
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге. Дерево піддалося. Ланцюг з глухим дзенькотом упав на пісок, Микола перевернув плоскодонку, з натугою зіштовхнув її у воду.
— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимося.
Човен заколихався на хвилі. Микола пригледівся. В щілини прудко дзюркотіла вода.
— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо з палицею, а ти, Оленонько, посередині. У мене в торбі є кухоль. Візьми. Будеш ним вихлюпувати воду… і потроху підгрібати.
— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина.
Хлопець одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка: якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає це перше випробування, значить, разом ітимуть до кінця життя.
— Ось тобі «весло», — подав Оленці гілляку. — Сідай. Ти не дивись, що темно. Я напрямок знаю, не заблудимось!
— А я з тобою, Миколо, нічого не боюся, — пролунало з темряви.
«О пташино моя, мабуть, тремтиш від страху, тільки не хочеш показувати його…»
Речі припасували на передній лавці. Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, спрямував плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човна то в один бік, то в другий.
— Греби з правого боку, з правого — командував Микола. — А тепер — з лівого, з лівого! Так, добре! Куди ти, куди? Перекидай весло на інший бік!
Він, одштовхуючись од вільх, між якими вони пливли, поволі вивів човна на чисту воду. Загоготів вітер, зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, сягаючи в човні вже до кісточок. У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалася! Хоч би витримала!
Оленка скулилася на лавці, затерплими руками вихлюпувала воду. Потім кидала кухля, допомагала Миколі гребти. Хлопець оглянувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно, хоч в око стрель. Посуваються вони вперед чи назад — не добереш! Може, просто крутяться на місці?
Та ось палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був поблизу від села. Хлопець полегшено зітхнув.
— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли. Об’їдемо оцей острів… і, вважай, вдома!
Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникало дивне відчуття, яке суперечило тілесній знемозі. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, безжальний вітер! Вона зараз жила таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил. І поруч — він, товариш і коханий навіки.
В імлі заблимав слабенький вогник. Микола радісно гукнув:
— Бачиш — світиться? То лісництво.
— Бачу, Миколо.
— Бідненька моя! Ти, напевне, замерзла?
— Не турбуйся, Миколо… Я ще й десять кілометрів пропливу…
На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів якийсь зустрічний човен, почувся приглушений голос:
— То ти, Миколо?
— Хто це? — скрикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталася, черпнула воду. — Діду Василю! Це ви?
— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевернеш!.. Поцілуватися встигнемо.
— Дід повернувся? — шепнула Оленка.
— Він самий, — щасливо відповів Микола.
— Хто з тобою? — запитав дід.
— Наречена, діду… Оленка.