— Миколо!
Він завмер. Опустив руки на гуслі. Ясні дитячі очі глянули на Марію, радо всміхнулися.
— Марійко, я опилив ще десять яблуньок. А оце почув, як співають маки. І заграв.
— Я чула, Миколо. Чула.
— Тобі подобається?
— Прекрасно, Миколо…
І рішуче, щоб не згубити нитку своєї думки, свого рішення, вона запитала:
— Хочеш у Київ, Миколо?
— У Київ? — він лагідно повторив її слова, подумав. — У Київ… А навіщо, Марійко, сестричко? Мені тут любо, з тобою.
— Ти любиш музику, Миколо?
— Музику? Не знаю. Я чув її. Мені ось приснилося. А тепер я зробив… Бачиш — грає. Я люблю тебе.
— Миколо, — з болем і надією озвалася Марія. — Ти тільки що чув якісь звуки, ти дириґував. Може, ти був музикантом? Дириґентом? Згадай, друже.
Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, в очах промайнули тіні. Потім дитячий знайомий усміх осяяв чоло.
— Не знаю, Марійко, не пам’ятаю. Я краще слухатиму бджілок. У них така чудова пісня. Я тобі її заграю пізніше.
— Миколо, я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе одній буде сумно.
— А сад, Маріє? Хто його доглядатиме?
— Попрошу учнів. У тебе багато помічників, не бійся, Миколо. Сад не пропаде.
Микола подумав, зітхнув, провів пальцями по струнах. Схилився до Марійчнної руки, поцілував її.
— Добре, поїду, Марійко, щоб тобі не було сумно.
Мелодія дев’ята
АРМАҐЕДДОН
КОМЕДІАНТИ
Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонного костюма. Гера й мати оглядали його, задоволено цмокали. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж промінилася від щастя.
— По-моєму, солідно.
— Шик! — підспівувала Гера.
— Головне — зовнішній вигляд, — запевняла мати. — Це справляє на членів ради хороше враження.
— А дисертація? — сміялася Гера.
— То другорядна справа. Вигляд людини перш за все показує, яка вона, хто вона.
— Мамо, не говори дурниць, — спохмурнів Роман, погладжуючи плечі.
— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялася? Як говорила, так і виходило.
Гаразд, гаразд, — заспокоїв її син, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій анґел-хранитель.
Гера засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.
— Ти чого смієшся?
— У Ромки дуже ризиковані епітети.
Мати глянула на свій пишний стан.
— Хочеш сказати, що я не дуже подібна до анґела?
— Мамочко, Геро, не одволікайтеся, краще продовжимо обговорення. Пошито вдало… Тепер — поза.
— По-моєму, — роздумувала Гера, — треба триматися, гордо, активно наступати на опонентів!
— Захоплюєшся, — скривився Роман.
— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів. Жодної агресивності. Ми нічого ще не зробили важливого. Ми лише йдемо шляхом, що його проклали ви, старші товариші. Ми сподіваємося, що наші думки не будуть у розбіжності з думками старших товаришів, котрі…
— Фе, суцільне плазування, — іронічно фиркнула Гера. — Адже успіх забезпечено. Папа сказав, що дисертація дуже сподобалася, кому слід.
— Не можна зариватися. Обережність про всяк випадок не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді.
— Мамочко! Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора осідлати! А взагалі, я з тобою згоден: скромність — насамперед.
— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Усім, хто там сидітиме. Опонентам.
— Ну, це я не забуду.
— Не дивися нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…
— Цинічний, — вставила Гера.
— Геро! — невдоволено бликнув на неї Роман.
— Так, так, — підтвердила мати. — Вона вірно підмітила. Опускай погляд вниз.
— Ти хочеш з мене якогось ченця зробити?
— Ну, до монаха тобі далеко, — засміялася Гера, закотивши очі під лоба.
— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не тяжко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — «Останні досягнення вітчизняної науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, блискавичний розвиток кібернетики, електроніки та космофізики дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії».
До кімнати зайшла Клава, скоса подивилася на господарів, включила пилосос, почала чистити килими.
— Комедіанти, — буркнула собі під ніс.