— Чудово, — гукнула Гера, запалюючи сигарету.
— По-моєму — теж, — згодилася мати. — Чудова поза.
— Ще вранці потренуюся.
— А тепер скидай костюма.
— А може, в ньому до «Куренів»? Га? Герочко, як ти?
— Я — за!
— Ти що? — злякалася мати. — Заллєш вином. Захистиш дисертацію — тоді хоч по асфальту качайся в ньому.
— А по-моєму, — їдко озвалася Клава, — все одно, в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то й у шовках дурень. Сказано ж, по одежі стрічають…
— Клаво! — прикрикнула Поліна Михайлівна. — Чого сунеш носа, куди не слід?
— Дотепно! — розреготалася Гера. — Дотепно сказала.
Уявляєте — Ромка голий захищає дисертацію. Ха-ха-ха! А всі члени ученої ради теж голяком. Ха-ха-ха!
— А чого ж, — засміявся й собі Роман, — на пляжі можна й голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, раки, закусон.
— Опоненти не так нападатимуть, — веселилася Гера, — А розсердився — у воду!
— Дурносміхи, — пробурчала Клава.
— Клаво!
— А чого ж вони? Пальця покажи — сміються.
— Клава у нас філософ, — знизала плечима Гера.
— Краще йди на кухню, — звеліла Поліна Михайлівна.
— Я вже там усе зробила. Треба почистити килими.
— Біжи краще в «Кулінарію». Забереш морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба нагодувати?
— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взялися?
Зайшовши за ширму, Роман почав перевдягатися. Закричав звідти:
— Герочко, перед завтрашнім днем не гріх би і гульнути… Щоб не так переживати.
Поліна Михайлівна зробила великі очі.
— Ти що, синку? В тебе ж голова болітиме!
Гера пустила кільце диму під стелю, закинула ногу на ногу.
— Дубова голова не болить.
— Геро!
— Яв позитивному розумінні, Ромцю. Дубова — себто міцна.
— Знаємо твоє «позитивне розуміння», — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленкуватому костюмі. Поглянув хапливо на годинника, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося.
— Ну?
— Точно!
Роман включив телевізора. Спалахнув блакитний екран. У кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з ринґу. Змагалися якісь міжнародні команди. Гера й Роман присунули крісла до телевізора, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.
— Так його!
— Бий, бий!
— Ех, роззява!
Вони не помітили, як до кімнати ввійшов Євген. Постоявши кілька хвилин мовчки, він почепив на вішалку пильника, кинув у куток чемоданчика. Гера почула стук, озирнулася.
— Мордобій дивитеся? — запитав Євген.
— А, старик прийшов, — озвався не оглядаючись, Роман. — Здорової Не встиг ще привітатись, а вже повело на моралізування. Тонконервний.
— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний. А дивитися узаконений мордобій не бажаю, та й іншим не раджу.
— Сам не бажаєш, — хмикнула Гера, — не заважай іншим. Ого! Оце так вліпив. Нокдаун!
— Соромно на вас дивитися! — жовчно озвався Євген. — Вчені, освічені люди, а нерви свої тішите, мов дикуни печерні!
— Що за муха тебе вкусила? — скривилася Гера.
— Хижацький ваш азарт! — пояснив Євген.
У дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.
— Женька? З’явився? Чому кричиш?
— Та ось причепився, дурник, — образився Роман. — Не встиг переступити поріг, як уже обізвав нас троглодитами й таке подібне…
— Євгене! — сплеснула мати долонями. — Як можна?
— Ех, мамо, — сумно зітхнув Євген. — I ти на мене?
— Що це з тобою? — взялася за голову мати. — Цілу зиму не показувався, а тут не встиг порогу перескочити й на тобі.
— Наче чужий у нашому роду, — покрутив головою Роман.
— Ну, ти вже заїхав! Чужий…
— Треба дивитись тверезо на факти, мамо. Герочко! Збирайся! Рвонемо до «Куренів».
— Я блискавично, Ромочко.
Вони почали збиратися, чепуритися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна дошукуватися причин розладу між братами.
— Це все почалося з тієї, з Оксани.
— Це й до неї було, — ліниво констатував Роман, пов’язуючи галстука.
До кімнати зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфеля на диван, крикнув бадьоро:
— Добрий день, Полюшко! Ромо, Герочко, вітаю вас.
— Салют, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав.