Євген випалив усе це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитися, як чорніє обличчя проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати застогнала:
— Доки ти будеш мучити нас? Чого напав на людину? Не віриш у бога — не заважай нам. Облиш нас у спокої. Йди геть!
— Мені Оксану треба, — вперто стояв на своєму Євген.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її! Не розбивай їй життя. У неї є жених. У неї своя стежка.
— Стежка? По ресторанах ходити?
— А через кого вона туди потрапила? — гукнула мати. — Що ви всі їй принесли? Одні нещастя.
— Тьотю Софіє! Раз так трапилося, треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе зробимо, що треба, без тебе.
— Але ж я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя. — Без тебе!
— Все одно я діждуся її.
— Гоніть його, гоніть! — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, приніс кухоль Софії Гаврилівні. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій! За що така напасть? Коли тон кінець?
Проповідник поставив кухля на тумбочку, запевнив:
— Прийде, сестро. Прийде! Сама бачиш, що діється. Отаке молоде, жовтороте, а вже справжній вилупок Сатани. Ти бач, гординя яка обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — квилила хвора.
— Горе і суєта! — вторив дядя Митя. — Як сказано: «Бо що матиме чоловік від всієї праці своєї і клопоту серця свого, що трудиться він під сонцем? Тому всі дні його — скорбота, і його праця — неспокій; навіть вночі серце його не знає спокою. І це — марнота!»
— Ой, правда, правда.
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Може, знову той халамидник? Хто там?
У кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі посміхалися, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли й вернулися.
— То заходьте ж сюди.
— Та ми тут, у цій кімнатці… погомонимо.
— Ну, як бажаєте.
Обличчя зникло. Проповідник пошепки запитав:
— Начальство її?
— Еге ж. Ниденко Василь Павлович… Бог з ним. Коли жениться, то я не проти.
— Ну, хай собі, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі.
Оксана, повернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзвеніло, думки плуталися. Вона була огидна сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те.
Павутина, незрима павутина обплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, нехіть до дії. Минали дні. Зникали колишні знайомі. Скрипка лежала неторкана. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, жадало музики, радості…
Та не було й просвітку — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним до ресторану? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:
— Ти якась дивна, Ксаночко.
— Чому дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.
— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко, — додому мене приводиш, а остаточної відповіді не даєш?
— Хіба ви мене про щось запитували, Василю Павловичу?
— Як то? Весь час у ресторані я тобі шепотів на вухо.
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю. Якісь пусті слова…
— Чому ж пусті? — образився Ниденко.
— Ви що, пропонували мені свою руку? Не пам’ятаю.
Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову шепнув:
— Навіщо ж так прямолінійно? Ми ще не знаємо одне одного. Треба взнати поближче. Шлюб — це важливий крок, і треба…