— Хм… Прудкий. А гарна?
— Найкраща в світі!
— Та відчуваю. Раз поїхала в таку халепу з тобою в оцій-го труні, значить, правильна дівка. А ну греби сюди, ближче.
У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий. Не злякалася Оленка першої бурі. Так мусить бути завжди.
Дід привеслував до борту їхньої плоскодонки, скомандував:
— Перелазьте в мій човен. Живенько. А то ви, бачу, задубіли. Ого — повно води. Обережно, Оленко, щоб не перевернулись! Сідай сюди. На, замотай ноги, зігрівайся… Давай і ти, козарлюго. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Де ти взяв її?
— Одбив. Там, у посадці. Якось негарно, та тільки що ж було робити? — виправдовувався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?
— Що, гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися.
— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — спантеличено озвався Микола. — Ви жартуєте?
— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись, коли й як… Скажімо, під час війни, у ворогів…
— Тоді і вбити теж?
— Та що це тебе на філософію потягло, — спохмурнів дід. — Я так гадаю, що тепер гарячого слід випити, а не філософствувати. А щодо човна, не турбуйся. Переправимо цю труну назад, ніхто й не помітить.
Микола сів на весла, гріб щосили. Човен упевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу. Оленка, загорнувшись у плащ, щасливо всміхалася. Її заколисував приглушений голос цього незнайомого діда. Намагалася в пітьмі розгледіти обличчя, але вловлювала тільки жилаву, гнучку постать, що ритмічно розхитувалася на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів.
В’їхали у якесь гирло річечки, під прихисток древнього лісу. Тут вітер затихав, розвіявши свою силу на широкому просторі розкутої ріки. Човен тицьнувся в берег.
— Де ми? — сонно прошепотіла Оленка.
Дід допоміг їй встати, вивів з човна.
— Бідна горличка. Задрімала. Нічого, вже недалечко. Ходіть за мною. Я тут знаю стежечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить.
Йшли зачарованим лісом, мов у казку потрапили: в кущах гралися мавки, русалки, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттями пролітали повітрулі, розхитуючи віття сосон та дубів. Оленка прислухалася й не прислухалася до голосів стихії, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда й Миколи:
— Ви давно повернулися, діду?
— Завтра вже тиждень.
— Тяжко там було працювати?
— Робота знайома. Море я люблю. Та потягнуло до рідного краю. Туга страшна, мов магніт. І за вами скучив.
— Знову будете працювати в дитбудинку?
— Хотілося б. Ходив до Громограя… Він з відкритою душею, а ті, що виїли мене, вперлися, хоч кіл на голові теши. Ненадійний, кажуть. «Містичне мислення», «завихрення всякі», «відхід від проґрами»… Ну та ти знаєш — все те ж, що й було. Громограй каже, що поїде в Київ, там буде клопотатися. А як треба, то й до Москви добереться. Я люблю дітлашню. Для них треба робити все, щоб вони випередили нас.
— Оленка моя — вчителька, діду. Може, ви її познайомите з Громограєм? Добре було б їй у дитбудинку вчити дітей.
— Гарне діло, — схвально озвався голос діда. — Поговоримо. Та й самі погомоните, з ким треба, б районі. Часу доста, встигнете. Ну, ми з тобою заговорилися, а он уже й хата недалечко. Голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідолашне. Веди її.
— Діду, я забув спитати: як ви взнали, що ми приїхали? Що ми пливемо?
— Дуб нашептав, — засміявся дід.
— Жартуєте?
— Чого ж… Природа багато чого підказує нам. Хіба ти забув, як я тебе вчив розмовляти з деревами й травами. Ще в дитинстві?
— Не забув, діду. Пам’ятаю. Тільки ж я не думав…
— Всяка гра переростає в щось велике й важливе, — загадково відповів дід. — Спочатку дитя ліпить пасочки на березі ріки… а потім — палаци.
Оленка прислухається до химерної розмови, дивується. Невже це не сниться? Чи вона потрапила до краю добрих гномів і фей?
— Марусю! Марусю! — загукав дід. — Зустрічай гостей, чуєш?
З-поміж дерев виникла хатка, оточена високими деревами. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать літньої жінки.
МАТИ
— Хто там?
— Добривечір, мамо.
— Синку, Миколко!
Навіть у темряві сяють очі матері, щастям опромінюється добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.
— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва.
Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку. Його матір. Від неї пахне квітами й землею.