Його рука поповзла поза спиною дівчини, жадібно, ніби спрут, обвила стан, сягнула грудей. Почувся тремтливий голос:
— Я люблю тебе, Оксанко. Я…
— Залиште мене в спокої, — простогнала Оксана, — навіщо все це?
— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують. Як то навіщо? Невже ти кам’яна, нічого не відчуваєш?
— Тільки порожнечу в грудях, — болісно скривилася дівчина. — Тоскно мені, гидко. І страшно. Страшно!..
— Чому ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все за минулим переживаєш? Чим тобі погано тепер? Будь розумною — все буде о’кей!
— О’кей? — гірко прошепотіла Оксана, — Буде о’кей…
— Будь певна! — умлівав Ниденко, обнімаючи ЇЇ. Вона зіщулилась, руки безсило повисли. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти така дивна?
Він підсунувся до її обличчя, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.
— Пустіть мене, пустіть…
— Тихо, Ксаночко, ну тихше ж, почують. Ксано… я… я…
У коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. До кухні вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив ситуацію. Обличчя в нього побагровіло. Він метнув гнівний погляд на Ниденка, потім з жалем подивився на Оксану.
— Оксанко, — тихо покликав він.
Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Скрикнула. Ниденко дістав сигарету, тремтячими руками запалив.
— Хто ти? — запитав він хлопця. — Чому вриваєшся без стуку?
Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до горла, шепотів:
— Оксанко, я прийшов. Що з тобою?
Дівчина сиділа, мов кам’яна. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.
— Прийшов? — прошепотіла вона. — Чого тобі?
— Оксанко, чому оцей тип тут? Хто він тобі?
— Ей, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!
— Бачу, — обурився Євген. — Проспіться, приведіть себе до людської подоби.
— Ксано, що це за хам? — захлинувся від образи Ниденко. — Вломився до твоєї квартири, ще й ображає! Це що, твоя давня любов?
— Облиште мене, — застогнала дівчина, — облиште мене всі!
— Оксанко, тікай звідси! Тікай з цієї ями.
— Ану, мерзотнику, забирайся звідси! — гримнув Ниденко, синіючи від злості. — Хіба не чуєш, тебе виганяють?
— Оксанко!
— Іди, йди, Євгене, — заплакала Оксана. — Я не можу, не можу…
— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?
— Софіє Гаврилівно! — Ниденко просунув голову в двері. — Тут прийшов якийсь хам, пристає до Оксанки.
— Той самий, — пробубонів дядя Митя.
— Проженіть його. Доки він буде мучити нас?
— Оксаночко! — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?
— Ану марш звідси! — схопив Ниденко хлопця за руку.
— Забирайся сам, слизняк!
— Ах, так! — Ниденко розмахнувся І вдарив Євгена по щоці.
— Наволоч! — Євген коротким ударом у щелепу повалив напасника на підлогу. Полетіли врізнобіч склянки, табуретки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.
— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?
Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.
— Битися? Я тобі покажу, як битися!
Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.
— Ти у мене одсидиш п’ятнадцять! Я тобі покажу, хто я такий!..
Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, заголосила:
— Як ти смієш хуліганити в моєму домі?
— Оксанко! — простягнув руки до дівчини Євген. — Чому ти мовчиш? Тікаймо звідси.
— Куди? — крізь сльози озвалася вона. — Що мені робити? Довкола одне болото.
— Гони його, дочко! — причитала мати. — Щоб і духу його не було! Покайся! Вже вони одного разу тебе повели з дому. Покайся!
Дядя Митя виступив з-за материної спини, показав пальцем на Євгена.
— Одречися від нього, дочко, побійся бога! Не слухай облудних слів.
— Замовкніть ви, божий шахраю! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого ви довели дівчину? Замість того, щоб допомогти, заплутуєте її в густу павутину.
Двері з коридору рвучко відчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине, ваші документи, — суворо звернувся міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро відповів хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення, будь ласка. Ви, товаришу… еее…