— Ходімо, Миколо, — ніжно взяла його під руку. — Ходімо, друже. Ти ніби щось згадував? Щось чув?
Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно й ласкаво прошепотів:
— Щось літає в повітрі. Знайоме, дивне. Якби мої гуслі, я б спіймав ту мелодію. Гаряче в голові.
Вони пішли алеєю. Зустрічні з подивом оглядалися на дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого худого чоловіка з дитинним виразом обличчя. Здавалося, що він не бачить нічого, лише прислухається до не чутних нікому звуків.
Вони спустилися вниз, перейшли площу Ленінського Комсомолу, піднялися в Першотравневий парк. Повільно рушили алеєю. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмаринки купали в своєму потоці повновидого місяця. Хиталися каштани, шелестіли липи.
Раптом Марія відчула, що Микола напружився, затремтів. Вона аж злякалася:
— Що з тобою?
Не відповів. Похитнувся. Обличчя стало мертвенно-блідим, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Марія розгублено оглянулася. До них наближалася пара — високий білоголовий хлопець і юна дівчина, вродлива, русокоса. Микола дивився на неї, щось шепотів, задихався.
Спалахнули видіння: місяць на небі, вітер, каштани… і Оленка…
Вдарив дзвін, і гребля забуття впала, рухнула.
— Оленко! — закричав Микола, і луна покотилася над дніпровськими кручами. Він похитнувся, почав падати. Марія не втримала його, і він упав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривожним занепокоєнням звернулася до Марії:
— Що з ним? Він хворий?
— Ні, ні, — плакала зворушена Марія. — Він щось згадав. Він довгі роки, ще від війни, впав у безпам’ять. Друзі, треба негайно машину. Допоможіть знайти машину.
— Я миттю! — схопився хлопець. — Швидку допомогу?
— Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря. Це не страшно.
Дівчина слухала судорожне бурмотіння Марії, нічого не розуміючи. Хлопець побіг до вулиці. Там він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій вислухав хлопця, визирнув з віконця, сказав:
— Несіть хворого сюди. В алею я не можу заїхати.
Миколу посадили в машину. Обличчя його осяяне дивним виразом радості й болю. Марія схопила дівчину за руку, благально попросила:
— Я не повинна загубити вас. Скажіть, як вас звати? Прізвище? Де ви живете? Я тепер нічого не можу пояснити. Потім, потім.
— Ім’я? — здивувалася дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксаною. А прізвище — Кремінь. Ось мій чоловік — Євген…
— Живемо ми недалеко звідси, — сказав привітно хлопець, — у селі Зеленьки, південніше Києва. Це на Правобережжі. Я запишу вам адресу.
— Не треба, я запам’ятаю, — втираючи вдячні сльози, відповіла Марія. — Я знаю це село… Моє село Рудки трохи нижче. Ми ще зустрінемося, мої хороші, мої добрі…
Машина рушила. Молода пара залишилася в саду, здивована, стривожена.
Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вони зупинилися. Викликала лікаря. Той оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього сильне нервове потрясіння. Спокій, спокій, і все буде гаразд.
За кілька годин Микола отямився. Марія з надією очікувала, дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.
— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика. Срібні акорди радості. Хороше як! Оленко, Маріє, де ви?
Марія схилилася над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:
— Я все згадав, Маріє. Все знаю: ніч над Дніпром… розстріл… дивне видіння… І потім ти… Ти врятувала мене. Партизани. Я командир «Артист». Артист… Бій… А потім вона…
— Хто вона? — тривожно перепитала Марія.
— Оленка. Моя дружина. Її тоді вішали. Ти принесла страшну вістку. І ми побігли. Пам’ятаєш? Її вбив офіцер. Тоді мене охопила пітьма. І все… все далі, як сон… Сад, квіти… І ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоїм дитям. Бджоли, квіти, струни, дивні прадавні струни, і пісня маків, пісня багряних маків… А тепер — я прокинувся. Що сталося? Мені приснилася Оленка, моя дружина. Я ніби зустрів її в саду.
Марія радісно плакала. Вона пестила сиві кучері Миколи, щасливо примовляла: