— Як звати тебе, невісточко?
— Оленкою.
— Та ти зовсім зморилася. Прошу до хати.
— Стели їй, Марусю, на ліжку, — тихо озвався дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні.
— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повертається назад. — Може б, повечеряли.
— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з сутінків. — А я одправлю вашого корабля.
Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла її в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї сновидінь.
А мати, засвітивши каганець, дивилася на її бліде личко, довгі вії, розтріпану золотисту косу і шепотіла Миколі:
— Королівна. Як намальована. Тільки ж чи звикне вона до села? Мабуть, мазана, городська?
— Ні, мамо, вона хороша. Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово.
— Завзята… Ну, ви ж хоч розписані?
— Ще ні, мамо. Ми втекли…
Мати сплеснула руками, злякано глянула на сина.
— Що ти мелеш? Звідкіля втекли?
— Її батьки не хотіли віддавати за мене. От і втекли.
— Он Миколо, Миколо. Щось як устругнеш, то й пальці знатні Привіз дівчину, а як щось трапиться, та розійдетесь? Тільки зведеш, неславу пустиш.
— Як це можна, мамо? Та я за неї ладен життя віддати! Та вона найкраща в світі!
— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так ото ж не марнуй часу, та завтра ранесенько йдіть до сільради. Хай усе буде по закону, як слід.
— Добре, мамо, — радісно згодився Микола. — Зроблю.
— А жити де будете?
— Тут, у тебе, в Сміянах, якщо не проженеш. І працювати будемо тут. Думаю піти в клуб. Поїду в район, домовлюся. Все буде гаразд.
— Добре діло. Тільки ти ж знаєш, які бувають інколи людці… Діда он виїли з дитбудинку, ще й досі на нього зуба мають. І тобі можуть ногу підставити. От хоч би й теперішній завклубом, Іван Горпинин. Запустив роботу. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають.
— Так він же не має клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу.
— Отож бо. Десь дістав довідку, що хворий, фізичної роботи не можна йому. От і поставили на клуб. А він такий хворий, що коли б посмолити руки, то й чорту роги скрутив би. Зледачів хлопець. Певно, сподобалося хропти цілий день. І від цього ласого місця легко не відступиться. Так що ти обережно.
— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає.
— Дай боже. То може ж хоч ти перекуси, а тоді вже й спати.
— Ой, мамо, завтра від’їмо і за вечерю, й за сніданок.
— Ну, то на ряднину. На сіні тобі буде, як у раю. Он уже й зорі потепліли, скоро й світатиме.
— Добраніч, мамо.
— До ранку, синку.
Микола зайшов до клуні, розгорнув сіно, вимостив собі кубло. З насолодою вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною рипіла стара груша. Знеможено заплющив очі. «Матусе моя… У твоїй господі все приймає мене, як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же цей край буде любим і подрузі моїй Оленці… коханій моїй…»
ВЕСІЛЛЯ
Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішного рудобрового секретаря Тимоша Гавриловича. Він їх щиро поздоровив, підморгуючи Миколі й свідкам.
— І де ти таку тільки викопав, хлопче?
— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.
— З Місяця, знацця? Чи, мо з Венери? Дивися, щоб не вкрали!
— А я не спатиму.
— Та з такою навряд чи й заснеш, — чухав руду чуприну секретар, — не дасть заснути.
Оленка червоніла на ці ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися.
Після дружніх привітань молоді пішли селом до материної хати. Оленка була вбрана по-старовинному. Одежу мати розшукала серед свого скарбу, що лишився після покійної баби Настусі, дружини діда Василя. Оксамитовий корсет сидів на Оленці як улитий, окреслював високі груди, тонку талію, струнку поставу, гордовиту й величну. Барвистий вйтек з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу молодої.
Майже біля кожної хати тріщали тини, паркани. Дівчата ревниво розглядали «чужу», потай відзначаючи її переваги над сільськими красунями.
Лише деякі їдко кидали вслід:
— Хай би попарилась у полі, попокидала гною — де б і поділися чорні брови, біле личко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, вирядилася, як пава.
— Завидки беруть, — похитували головами літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару.
Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця. Недалеко від материної хати їх зустріла висока чорнява дівчина — схвильована й бліда. Опустивши очі долу, швидко промовила: