— Вітаю тебе, Миколо…
— Спасибі, Катю…
— Я рада за тебе. Ти вибрав гарну дружину. Не думай нічого… Я не гніваюся… Хай вам таланить!
Вона заридала й кинулася геть, у садок, що рожевів, струмився повінню яблуневого цвіту. Оленка злякаио-запитливо подивилася на Миколу.
— Що це, Миколо?
Він стояв сумний і стривожений. Потім узяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:
— Не думай нічого поганого, Оленко. Це сусідська дівчина. Ми з нею дружили з дитячих літ. Разом гуляли, вчилися, сиділи за одною партою в школі. Я ставився до неї, як до товариша. А в неї, певно, були інші почуття…
На віях Оленки блиснула сльоза.
— Жаль, що наша радість комусь несе печаль, завдає болю. Це сумно, Миколко.
На подвір’ї молодих зустрів дід Василь з кобзою в руках. Тільки тепер, при світлі сонця, Оленка могла добре розгледіти його. Високе жовтаве чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо світилися сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Майнувши поглядом по дідовій постаті, Оленка здивовано відзначила, що вбрання було у повній дисгармонії з обличчям. Ветха, полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі ялові чоботи, старезна смушкова шапка.
Дід, ще не видобувши й слова, пробіг пальцями по струнах кобзи. І знову Оленка, як і вчора в посадці, відчула вражаючу спорідненість музичних акордів із простором, небом, своїм настроєм, з усім тим, що з ними тепер відбувалося. Кобзар дивився на пломенисте коло сонця, що вставало над лісом, і тихо, урочисто співав приємним глухим баритоном:
Затих останній акорд. Оленка відчула, як по тілу пробігають тривожні й радісні водночас струмені незримої енерґії. Дід Василь розгладив вуса.
— Діти мої! Я привітав вас сонячною величальною. Хай сонце ясне, оспіване тисячами минулих поколінь, стане свідком вашої радості, вашої любові, вашої вірності. Доки сяє воно над світом, доти хай пломеніє ваше почуття… тобто довіку. Чуєте, діти?
— Чую, — сказав Микола.
— Чуємо, — прошепотіла Оленка, схвильовано переглянувшись з Миколою.
Дід приязно узяв молодих за руки, урочисто сказав:
— Хай незрадлива доля освятить вашу дорогу, любі молодята. Бачу в очах ваших щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке. Але не зважайте на те. Ідіть назустріч негоді, так як учора. Доки іскра у вашім серці не згасне, все зле, навіть смерть, відступатиме перед вами.
Дід почоломкався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку.
— А тепер — ідіть. Там уже чекають гості… і мати.
— А ви куди, діду?
— Я не буду на весіллі, Миколо. Пробачте… Ви знаєте — я не п’ю, а сидіти поторочею серед веселих людей… Ну, ви зрозумієте. Згодом. Отам, під горбом, бачиш димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою.
Дід важко рушив до землянки, ніжно пригортаючи кобзу до грудей. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:
— Чого це ви забарилися? Пора, дітки, до столу.
— Що це з дідом? — пошепки спитав Микола у матері.
Мати розвела руками, у її синіх очах промайнула печаль.
— Як вернувся додому, так і почалося. Одягнув свитину, старий льох переробив на землянку. Там ночує, сам собі варить, грає, співає. Давні товариші приходять до нього, щось там гомонять. А по селу вже шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі… що там, на Камчатці, з ним щось сталося… Та то байки, поговориш з ним сам. А тепер — прошу до світлиці, Оленко, Миколко, гості чекають.
За столом зібралися Миколині родичі й друзі, знайомі. Звідусіль сипалися щирі вітання, кружляли склянки з шипучим хмільним медом. Розв’язувалися язики, чулися дотепи:
— Сто літ вам жити, дюжину дітей народити!
— І всіх музикантів, як батько!
— Та ні, хай і хліборобів та робочих родять, бо, окрім пісні, треба ж нам і хліб, і до хліба!