— Все зроблю. Я ж серцем уболіваю за неї. Такий жених — Русанов! Чи вона сліпа, чи дурна? Зовсім зіпсовані дівчата пішли. Одягайся, поїдемо!
Олена Антонівна не марнувала часу. Вони разом з Оленчиною матір’ю під’їхали до гуртожитку консерваторії. Комендант сказав, що Горенко Микола виїхав додому. А сторож додав, що не сам, а з молодою дівчиною. Еге ж, синьоока, білява, гарна…
— Яке село? — рішуче запитала Олена Антонівна.
— Сміяни. На лівому березі Дніпра, — відповів комендант.
— Машиною можна доїхати?
— Мабуть, можна. Хоча там піщана дорога.
З шофером «емки» домовилися за сто п’ятдесят карбованців. Не гаючи часу, рушили в путь. Оленчина мати плакала, схлипуючи, приказувала:
— Чи я ж її не годувала, не одягала? Чи я ж їй не бажала добра? Отак оддячити! Вона мене в могилу покладе. Куди він її завіз, проклятущий?
— Нічого, нічого, — ворушила губами Олена Антонівна. — Від нас не втече.
За годину доїхали до лісу. Машина захиталася на вибоїнах, забуксувала в піску. Жінки вийшли з машини, дивилися, як шофер підкладає соснові гілки під колеса. Марія Іванівна сплескувала долонями.
— В глушину, в яму поїхала! Він, напевне, її опоїв чим-небудь, не інакше!
— Ну, не кажи, — блудливо всміхалася Олена Антонівна. — Він мужчина хоч куди! Якби вбрати та хорошу квартиру…
— Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь — ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, що він мене на все життя запам’ятає!
— Беру все на себе, — авторитетно заявила Олена Антонівна.
Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупинив авто, розвів руками.
— Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не може.
— Що ж робити? — сполошилася Марія Іванівна.
— Шукайте човна.
Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним обличчям.
— Куди вам? — гукнула вона.
— Перевезіть до села. Ми заплатимо.
— Нащо там платити. Я можу й так. Все’дно пливу туди. Це я з плаву вибирала дощечки, колоди, дровця та складала на сухому. Висохнуть — заберу, пригодиться. То сідайте ж…
Домовилися з шофером, що він зачекає біля води. За годину переправилися до Сміянів. Ішли за жінкою лісовою стежкою, мовчали, набиралися люті. Біля першої хати на горбі, між соснами, жінка зупинилася.
— Оце вам хата Горенків. Сьогодні там святкують. Син приїхав з невісточкою, весілля грають.
— Весілля? — аж задихнулася від злості Марія Іванівна, заходячи крізь хвіртку на подвір’я. З відчинених вікон чувся гомін, лунала пісня. Олена Антонівна зневажливо скривилася.
— Мужва. Яка ганьба! Викликай її сюди. Надворі поговоримо.
На порозі з’явилася постать літньої жінки. Вона запитливо оглянула прибулих, привітно сказала:
— Прошу до хати. Хто ви, звідки?
Марія Іванівна не привіталася, не відповіла на запитання. Різко одрубала:
— Я Оленчина мати. Де вона?
Миколина мати спочатку зблідла, потім почервоніла. Гукнула схвильовано до хати:
— Миколо! Оленко! Ідіть сюди, діти!
Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості. Мати, побачивши дочку, напосілася на неї:
— Ось де ти, безсоромнице! Повіялася з якимось пройдисвітом у смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану, збирайся, поїдемо додому. А вас, — насварилася вона на Миколу, — я провчу! Я подам у суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!
Микола, задихаючись від хвилювання, сказав:
— Не соромте себе й доньки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. А тепер гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею?
Мати аж рота роззявила від несподіванки.
— То ти справді вийшла заміж за нього?
— Вийшла, — крізь сльози мовила Оленка. — І ніколи не повернуся до вас. Соромно, соромно тобі має бути, мамо.
Марія Іванівна лютим поглядом зиркнула на Миколу:
— Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обман! Підлий обман!
Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї — він ніколи не бачив її такою.
— Брехня, — крикнула вона. — Я не хочу більше знати васі Ми з Миколою любимося. І ніхто нас не розлучить! Ніхто й ніколи, чуєте?
Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна відступила до хвіртки, захлипала.
— Я відмовлюся від тебе. Чуєш? Або він, або я!