Выбрать главу

Він навчався в гімназії у повітовому містечку, тягнувся щосили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Сміянів, допомагав обробляти нужденний клапоть землі, ловити рибу. Вечорами виходив на вигін, брав з собою старовинну прадідівську кобзу, пригравав дівчатам та хлопцям до танцю, наспівував їм давні думи й пісні. Тут він познайомився з поповичем, теж гімназистом, який приїхав до батька з Києва. Попович зацікавився кобзарською майстерністю Василя, запросив до себе. Сільський піп отець Гавриїл, вихваляючи хлопця за пісні, почав старанно навертати його до реліґії, відкривати перед ним перспективи служіння на божій ниві.

— Ти від кореня народного. І повинен віддати мудрість, котру нині засвоюєш, тим, від кого маєш життя. Віддати тим, хто тебе годує, зодягає.

— Я й хочу зробити це, — запевняв хлопець. — Тільки хіба для цього неодмінно треба стати священиком?

— А що є значиміше, ніж плекання духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?

Не раз так вони дискутували, сперечалися, доки якось Василь не стримався й не заговорив гарячіше, ніж звичайно.

— Хіба може церква виступати від імені Христа?

Отець Гавриїл отетерів. Як і всі священики, котрі не звикли до самоаналізу, він сприймав усе, що проповідував, що читав у церкві, останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який мав би покірно схилятися в поклоні перед грізним і милостивим богом і перед ним, його слугою, сумнівається в самій основі реліґії?! Ще не сприймаючи Василеві слова всерйоз, він силувано всміхнувся:

— Що ти маєш на увазі?

— Багато чого, — загорівся Василь. — Хоча б те, що всі церкви, всі секти християнства розтерзали образ учителя на сотні шматків. Де єдине розуміння нового завіту? В кого воно? Де критерій того, що церква веде нас правильним шляхом, що вона не стала служити Антихристу?

— Ти збожеволів! — крикнув священик.

— Чому ж? — розгубився Василь. — Сам Христос учив учнів, щоб не вірили пророкам, аполоґетам, коли будуть його ім’ям проповідувати та закликати до себе. Як блискавиця спалахує від сходу до заходу, так має ввійти в душу людини істинне знання. Церква ж віками тримає людей у темряві, в неуцтві, та ще й переслідує кращих, тих, хто прагне вирватися до світла, знання. Одна лиш інквізиція чого варта — скільки тисяч душ згублено нею.

— То католицизм! Навіщо змішувати рідне православ’я з папством?

— А терор Никона супроти старовірів? — не вгавав Василь. — Яка різниця між східною церквою і західною? Та й взагалі… Якщо уважно заглибитись у книгу, яку християни вважають священною… особливо у тексти Ветхого завіту, то що ми там побачимо? Хіба міг би дух життя говорити такою жорстокою мовою, як біблейський Яхве? Так проклинати, вбивати й топити? Як на мене, то таким може бути лише узурпатор вищої волі, якийсь володар мороку, той, кого древні мудреці називали князем світу. Історія підтвердила нам, що його аполоґети залили кров’ю світ і ввели в серце людства страх і безнадію. Отче, хіба дух життя вимагає приниження й страждань? Для нього священна кожна істота, котра прагне радості й любові. А храм — увесь всесвіт, хіба не так?

— Толстого начитався? — зловісно просичав священик. — Достоєвського?

— Не лише їх, — згодився Василь. — Сам голову маю на плечах.

— Чи далеко зайдеш з такою головою?

— Далі острога не піде, — засміявся випещений, самовдоволений попович.

— Може, й так, — усміхнувся спокійно Василь. — А все ж таки робити те, проти чого повстає душа, не буду!

— Геть звідси! — оскаженіло крикнув отець Гавриїл, почорнівши від злості. — Геть, хамське сім’я, з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було!

Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в одну мить він заглянув у душу служителя мертвого бога і збагнув його злиденність і мізерність. Проте ще зупинився на порозі й додав:

— Темрява розсіється, отче! І засяє новий світ істини. Пам’ятаєте, як писав Тарас? «Будем, брате, з багряниць онучі драти, люльки з кадил закуряти…» Не трісніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він жартівливо, — що хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд.

Дорого обійшлася Василеві ця розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві. Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з улюбленим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати на себе гнів священика й повітового начальства. І забрали його на службу до армії. Так він потрапив у флот, дослужився до мічмана. Потім плавав на різних суднах, споряджених вченими для мандрівок довкола світу, слухав їхні бесіди, сповнював свій розум новими знаннями, новим розумінням світу та його законів. Світ клекотів великими змінами, і Василь передчував, що ось-ось стане учасником чогось надзвичайного, ще небувалого в історії.