— Підійдімо до нього.
Молоді наблизились до човна. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка сіла біля нього, притислася Щокою до старої шкарубкої руки, поцілувала її. Дід Василь серцем відчув той чистий порив, у його душі щось здригнулося, затепліло.
— Чули пісню?
— Слухали, дідусю… І дивувалися. Незвично бути присутнім при народженні чуда. Для мене це справжнє чудо!
— Чудо в усьому, доню, — ласкаво відповів дід Василь. — Кожна цятка життя, кожна іскринка сущого — чудесна, якщо серце й розум людини відкриті… й сповнені щастя. Розум ненависний, хиткий, сповнений сумніву та жовчі, неспроможний збагнути чудо життя чи творчості. Ти щаслива, тому й торкнулося тебе чудо цієї ночі, моєї пісні, сяйва срібен-дива.
— Срібен-дива? — стрепенулася Оленка. — Що це?
— Як то що? — посміхнувся дід Василь. — Ось він — у небі пливе, на срібному човні. Володар ночі. Кумир наших прадідів.
— Не чула такого…
— Якось я читав одне дослідження по міфології давніх слов’ян про Дивів, — озвався Микола. — У Югославії й тепер живуть леґенди про братерство Дивів, чарівних істот, яких інколи, мовляв, можуть бачити люди. Є навіть Дивська планина, тобто полонина, гірські луки, де вони немовби збираються в зоряні або грозові ночі.
— Правда твоя, — згодився дід. — До візантійства наші прадіди вірили в існування Дивів, як могутніх стихійних істот. Кожна стихія, кожне природне явище мало свій леґендарний вияв у образах Дивів…
— Олюднення природи, — прошепотіла Оленка. — Це прекрасно.
— Добре сказала, доню. Хто відчув свою спів’єдність з природою, свій родинний зв’язок, той уже не буде ворогом для матері сущого. Пригадуєте «Слово о полку Ігоревім»? Там є кілька натяків про Дива.
— Одне з темних місць «Слова», — стрепенувся Микола. — Яких тільки фантазій не накручено довкола цього поняття: і казкова птиця, і соловей-розбійник, і звіроподібна[1] потвора, яка сидить на дереві… а потім падає на землю.
— Не треба жодних вигадок, — сказав дід. — Див у «Слові» — то головний кумир видимого світу, то яскраве небесне склепіння. Диво-коло, Мати-Діва древніх. Наш давній Див перейшов до інших народів і в санскриті й сьогодні означає «небо», «день». У «Слові» так і сказано, що «Див упав на землю», тобто небо упало на землю, тьма світ закрила, світогляд батьківський розсипався під навалою чужинців. І все-таки «Див кличе в раху древа», тобто в сучасних термінах — до єднання, до гармонії, до спільноти… бо рах, рай, рха в прадавній етимології означає цілість, світло, правду, єдність, братерство. Єдність давнини, древності, — ось куди кликав леґендарний Див…
— Справді, — здивувався Микола, — так просто? Рахувати — об’єднувати числа, предмети. Неряха… людина, яка нехтує чистотою, порядком… Прах — розпорошеність, по-раху… І навіть рахта — назва святкових днів сонцевороту, коли люди єднаються, підтверджує це.
— От бач, — усміхнувся у вуса дід, — ти й почав розмотувати ниточку. Головне — мислити не упереджено. Отже, Диви прадідів були не якісь боги, що прагнуть жертв та поклоніння, а скоріше — уособлення самого творчого духу народу, його персоніфікація. Тому й чув автор «Слова» поклик давніх Дивів до братерства, до нерушимості… до епохи Трояна, бо тріада світил — Сонця, Місяця й Зорі — завжди була знаком монолітності. А чужинецькі зайди знали це наше прадавнє обожнювання першоджерел всесвіту й, приходячи з вогнем і мечем на нашу землю, нав’язували нам і свої часто жорстокі, принижуючі культи, зароджені в чужих краях, в чужих народах. А втім, що це мене повело до риторики? Оленка вже, мабуть, дрімає. Приспав я тебе, дитино.
— Ні, дідусю, — прошепотіла Оленка. — Ваша мова для мене, мов казка. Всю ніч слухала б.
— Це тому, що ти щаслива. Правду я кажу?
— Щаслива, дідусю. Тільки щастя моє якесь неповне… Я ніби маленька дівчинка, що лягла спати в убогій хатинці, серед злиднів, а прокинулася в осяйному, казковому краю. Все мерехтить, виблискує чарівними барвами… а що воно — невідомо.
— Треба прокинутися, доню. Треба вивчати той невідомий край. Він у твоїй душі.
— А коли це сон? — з острахом запитала Оленка. — Тоді знову буде бруд… І сіра дійсність…
— Я оповім вам, діти, маленьку казочку. А ви слухайте. І думайте. Сідай, Миколо, в ногах правди нема. Ось тут, поряд. Спати ще не хочете?
— Ні! — дружно відповіли молоді, а Оленка додала, пригортаючись до дідового плеча:
— Цілу ніч готова слухати.
— Давно це було, — задумливо розгладивши довгі вуса, почав дід, — давно. В долині жило войовниче, жорстоке плем’я. Воно без кінця воювало з сусідами, захоплюючи в полон ворогів своїх або залишаючи в тяжкому рабстві власних вояків. Рушаючи на бій чи повертаючись з битви, люди ті приносили жертву своєму богові, ідол якого споконвіку стояв у гігантському кам’яному храмі. То був жорстокий бог, такий, як і народ його. Він не бачив нічого, крім кривавих жертв, не чув інших звуків, крім передсмертного крику та стогону. Очі ідола блищали червоним вогнем. Його боялися, і він жив тим страхом. Жерці — служителі бога — користувалися тою фанатичною вірою. Поняття любові й добра не існували. Вони вважалися хворобою слабких, убогих розумом людей.
1
Деякі критики після виходу першого видання роману «Хто ти?» робили авторові докір за певну поетизацію пантеїстичного світогляду пращурів та нібито протиставлення його пізнішому «візантійству». Брався під сумнів і Див — головний кумир, найвище божество Київської Русі. Дослідження останніх років доводять: висока вітчизняна культура на Подніпров’ї виникла набагато раніше культури Греції та Риму, а древньослов’янський культ природи, віддзеркалений у пантеоні богів, є досягненням самих слов’янських народів. Сьогодні відкриття стародавньої цивілізації на Дніпрі порівнюють з розкопками Трої, а Днв, як яскраве блакитне небесне склепіння, знайшов наукове визнання. (Див. Знойко Олександр. Пантеон Київської Русі. Наука і суспільство, 1985, № 8, — С. 26–29).