Дещо мені розповів дід Харлампій… твій прапрадід, Миколо, старий рибалка. Пам’ятаю й досі той теплий червневий вечір… На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей-то, па якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід, смалить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе, танучи, запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерна розповідь діда.
«А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так… для казки придумано?»
Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він незворушно дивиться в далечінь, де в сутінках бовваніє Дивич-гора.
«То все правда, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст у вуста передає ті перекази».
В той вечір він і оповів мені про давню леґенду, про велике віче у горобині ночі Дивів-побратимів, про їхнє довге-довге чекання… про те, що можна почути ту мову, якщо сповнитися щирістю і мужністю.
Минали дні. Спливало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. В моїй душі визрівав химерний план. Я все ждав, коли ж почнуться горобині ночі, щоб в одну з них почути мову Дивич-гори за Дніпром.
Якось у серпні розгулялася гроза. Батько з матір’ю полягали спати. Тільки баба привидом туманіла біля вікна, раз по раз хрестячись і промовляючи: «Господи пронеси! Справжня горобина ніч!»
Я стрепенувся. Горобина ніч?! Ось коли можна перевірити, чи правду сказав дід.
Невдовзі й баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло, оглушливо гримнуло. Я злякано відсахнувся. Майнула боязка думка: «Може, не треба?»
Та хлоп’яча впертість перемогла. Знявши зі стіни батьківський кобеняк, одягнув його й вислизнув надвір.
В обличчя мені хлюпонула дощова злива — аж дух забило. Я накинув кобку на голову і, вже не вагаючись, просто по калюжах побіг до ріки. Там витяг з кущів дідівський човен, зіпхнув його на воду й поплив. Божевільний хлопчисько був, як згадаю. Навіть тепер моторошно, незрозуміло, як я переплив тоді Дніпро?
Залишивши човна на березі, поліз на гору. Доганяючи одна одну, миготіли блискавиці, примарне зеленкувате сяйво висвітлювало на мить дорогу. Незабаром я добрався до половини Дивич-гори, зупинився там. Було страшно. Далеко внизу стугонів, кидаючи чорну хвилю в крутий берег, широкий грізний Дніпро, ніби гнівався па те, що я смів пливти по ньому в хвилини його розкутості й шаленства. Вгорі могутній вітрюган мчав у безвість громаддя хмар, безжально крутив їх у велетенських вихорах. Мені здавалося, що якийсь гігант стоїть у мороці, сягаючи головою неба, і вдаряє хмару об хмару, викрешуючи сині вогні.
Спочатку страх пронизав мене. Я тремтів, мов у лихоманці. Потім у душі прокотилася гаряча хвиля, що вернула мужність і якусь відчайдушну завзятість. Я, задихаючись, поспішив далі, на кручу, назустріч велетню. Холодні патьоки води полилися мені за шию, та я не звертав на те уваги. В гуркоті громів раптом вирізнився голос. Мені вчулося: «Віче, браття! Віче! Прокидайтеся! Пора ставати до великої варти!»
Я зупинився. Зіщулившись, присів у якійсь заглибині, вимитій водою. Лихоманка трясла мене, хотілося впасти на землю й заснути. Повіки самі собою склеплювалися.
Здалося, що розриваються стіни хмар і водяних вихорів, нічного мороку й примарних полум’яних завіс. А в ті просторові брами входять таємничі, казкові постаті. Вони різного зросту, не схожі один на одного. Деякі сягали головою неба, а деякі пробивали хмари й височіли над ними, а були й лише трохи вищі за людей. Усі вони зібралися довкола вогнеликого велетня, котрий кресав огневиці, й один з них — сивий-пресивий дід з добрим усміхом та ласкавими очима — тихо запитав:
«Грім-диве! В чім суть нинішньої варти? Чому заговорив громовий дзвін великої ради?»
«Добро-диве, — відказав велетень, котрого дідок назвав Грім-дивом, — нині велика для нас подія. Вперше за довгі віки назустріч нам вирушила людська дитина. Ми дочекалися, браття! Ми дочекалися!»
Казкове коло дивних істот дивилося на мене. Вони вітали мене. Вони простягали до мене руки, і дід ласкаво сказав мені:
«Не бійся нас, хлопче! Ми твої друзі й брати! Ви спілкуєтеся з нами, ви постійно бачите нас, тільки в інших образах і виявах».
«Я не боюся, — прошепотів я, але Диви, певно, почули мене, бо всі вони ласкаво й дружньо всміхнулися. — Я давно вирішив… прийти сюди, щоб побачити вас, щоб почути».