Очі Доброслава запалахкотіли рішучістю.
— Я готовий вмерти, аби лише поглянути на неї. Я йду, старче.
— Хай Дивоколо береже тебе!
І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехилився з сідла, поцілував дружину Троянку, смикнув вуздечку.
Щось хотіла сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелячись чорним птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припони зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинив коня, підхопив собаку на сідло й поскакав далі. Що ж, так мусить бути! Вірність хай буде поряд з подорожнім, з самотнім мандрівником. Там вона більше потрібна.
Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки стугонить земля та луна, затихаючи, котиться лісом.
Тоді Троянка не витримала. Впала на теплу землю і заридала тяжко. Внизу, втішаючи її, виводив журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов передавали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що рушив у далекі краї на пошуки Істини.
Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він на схід. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать мандрівні розбійники, від них не одіб’ешся.
А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш.
Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн!
Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, у хвилях граються русалки, підморгують зеленими очима, простягають до мандрівника білі рукн.
— Іди до нас, чорнобровий хлопче!
— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю в далекі краї, шкаю правду-істину.
Замовкає сміх русалок, привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.
Та ось порідшали ліси. Перед вершником простяглися неосяжні степи. Бур’яни, мов стіна, стоять до обрію, гірко пахне на сонці полин, у небі виглядають здобич орли. Де-не-де височать у мареві могили. Бережись, вояче, це ворожий край. Гасають по широких просторах розбійники степові — огри. Примітять чужого — не жди пощади.
Серед бур’янів ляже на годинку спочити Доброслав. Рядом куняє вороний кінь. В’юн охороняє їх, чуйно прислухаючись до звуків степу, або нишпорить довкола, видобуваючи з нірок на обід собі мишей чи ховрахів.
Увечері знову вперед. Полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка вечірня палає в небі, в тій стороні, звідки він вирушив у путь, — підбадьорює, нагадує, заспокоює…
Несподівано підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали напасники пса, зв’язали Доброслава.
Кинувся вояк, рвонувся, застогнав від болю. Розплющив очі й усе зрозумів. Ганебно завершуються його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Вороний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки на дерев’яному двохколісному фургоні.
Надвечір ця валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути, й зупинилася біля кам’яної будівлі посеред селища. Біля входу височіло два боввани з хижими лицями та вишкіреними зубами: певно, то були ідоли кочівників.
Вороги стягнули вояка з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, підійшов до сходів, на яких побачив огряжського хана. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.
Глухо загриміли тулумбаси, прозвучали бойові роги. Гостроверха шапка із срібним шпилем вінчала вузьку голову хана, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні гострі очі, на пишне різнобарвне вбрання спадала довга чорна борода.
Вожак розбійників щось сказав хану. Той задоволено кивнув. Потім байдуже зиркнув на Доброслава.
— Пса однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту.
Повернувшись, хан пішов до зали, до якої впхали і Доброслава. Очі Доброслава побачили в напівтемній залі підвищення, на яке всівся володар огрів.
— Я хан огрів Іт-тун, — звернувся хан до Доброслава. — Відповідай мені, звідки ти, хто? Бачу по вбранні твоєму, що ти троянин?