— Правду мовиш, хане Іт-туне, — відповів Доброслав.
— Хто єси в своїй землі? Як звати?
— Простий вояк. Звати Доброславом.
— Як потрапив у мої землі?
— Я нічого злого не мислив ні проти твоїх воїнів, ні проти тебе, хане Іт-туне. Я їхав у далекі краї за велінням власного серця.
— Куди ж вело тебе серце, троянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?
Доброслав якусь мить вагався, а потім у голові його майнула химерна думка. А що, коли розповісти ханові про все — про свої пошуки правди, про таємничу істину, до якої він прагне вже багато літ? Може, зрозуміє? Адже є серце і в огрів. Може, відпустить Іт-тун Доброслава і віддасть собаку та коня?
Вояк поклав руку на груди на знак своєї щирості й почав розповідати. Про своє прагнення до правди, про муки душі, яка не бажала миритися з темним, нікчемним життям людей, про бесіду з відлюдником, котрий розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, прихованих густими кущами чорних брів. Слухали й сподвижники хана — слуги та воїни, мудреці та радники, що стояли обіч трону, слухала й донька ханова, виглядаючи з-за дверей.
— Отож я й вирішив, хане Іт-туне, — палко закінчив свою оповідь Доброслав, — знайти той храм, відкрити ясне лице Істини, щоб воно засяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, поспішаю за ранковою зорею надії, до сходу сонця: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти довго жив на світі, хане Іт-туне, багато знаєш, — може, чув що-небудь про це і вкажеш мені вірну дорогу?
Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, гостро глянув на троянського вояка. І засміявся зневажливо. Почали сміятися й воїни хана, хоч і не розуміли, з якої причини.
Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:
— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить степову козу чи зайця, задирає слабкого коня, сильніше дерево глушить мізерніше. Оце і є істина! Посій хліб, залиш поле напризволяще, бур’яни вкриють його, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде. Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і зберу врожай. Ось — істина! Мої воїни полонили тебе. тепер ти мій раб, бо в мене є сила, от і вся істина.
Сила, воїне, Істина життя, його закон. Життя — для сильних, невже ти досі не зрозумів цієї істини?
Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:
— Ні, хане Іт-туне, ти бачиш тільки шкаралупу явищ, ядро ж заховане глибше. Істина не може бути в силі. Ось ти мчиш у бій на своєму сильному, могутньому коні. Та маленька стріла валить ту силу на землю. І ти вже під ногами ворогів, і твій тільки що сильний кінь — лише жменя праху. Але й труп коня може причинити велике лихо, коли почне розкладатися і його отруйний сморід рознесеться вітрами. І не завжди вишиє сильний вояк гарний візерунок на сорочці, який легенько вигаптує слабенька дівчинка. А хіба ти не відаєш, що невеличка іскра може породити велетенську пожежу, аби лиш вітер роздув попіл, а з нікчемної зернини можна за кілька літ зібрати гори зерна?! Ні, не сила Істина світу, хане Іт-туне.
— Мудро говорить чужинець, — хитали бородами старшини огрянські, скоса поглядаючи на хана.
Іт-тун грізно метнув палаючий погляд довкола, підвівся на троні й загримів:
— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний рабе? Ти, може, сподіваєшся знайти свій химерний храм?
— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє Лада!
— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина. Ось тут, піді мною, яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї істини і з усім, що скажу я, згодишся. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш, ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, хай тобі й сяє хоч тисяча ваших Лад! Гей, слуги, чи чули мій наказ?
Доброслава схопили. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він сторч головою полетів униз — у морок, у цвіль і сморід…
Минуло три дні. Три дні мук і страждань. Хан дотримувався свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали й краплі води.
Вояку видно було крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших племен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, й тоді дикий регіт розкочувався по залі, регіт торжествуючої сили.
На четверту ніч у Доброслава почала паморочитись голова. Він збагнув, що загниє. Хіба можна чекати милості від цього хижака? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?