Ні, нізащо! Хто вколінкує перед насильником один раз, той падатиме й далі, без кінця!
Боляче затіпалося серце, обруч болю стиснув чоло. Доброслав згадав рідний край, широкий плин Славути, ясні очі Троянки, бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. І — до солодкого щему яскраво — побачив вояк перед собою рідну оселю. Вони сиділи з Троянкою біля вогнища, і вона співала йому якусь тужливу прадавню пісню. Навіть не словом, одним покликом любові, болючою журою будила вона серце троянина.
Видиво розтануло, щезло. Вояк простягнув руки до зникаючої постаті дружини, ніби хотів утримати біля себе рідний образ, луну тривожної пісні. Припавши щокою до цвілих стін ями, він прошепотів палкі слова вітання рідному краю, і тужливе ридання вирвалося з його грудей.
Раптом згори почулось якесь шамотіння, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору. На тлі ґрат неясно вимальовувалася маленька постать.
— Хто ти? — хрипко запитав Доброслав.
— Тихо, — прошепотів голос. — Я ханова донька. Не гнівайся на мене, троянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду сказав. Серце моє підказує, що правда з тобою! Ти хоробрий і добрий!
— Скільки тобі років, люба дівчинко?
— Дванадцять. Та я вже велика. Я теж мрію про далекі, чарівні краї. Ти схвилював мене, троянине. Чим допомогти тобі?
— Не знаю, — гірко мовив вояк. — Ти накличеш батьків гнів.
— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!
— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова!
— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюся — побачать.
Ханова донька зникла. Доброслав миттю знищив кусень м яса, пожадливо випив половину бурдюка води. До тіла поверталася міць, пояснішав розум. Радісні думки, нади завирували в свідомості.
«Хай усі добрі сили благословлять тебе, ніжне створіння! Серце твоє чисте, не заплямоване жорстокістю й злочином. От і помиляєшся ти, хане Іт-туне! Силу твою й батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї».
Сойфулі знайшла вихід із скрутного становища. У ямі, в якій сидів древляннн, була діра для стоку. Дівчина пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до його шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав до свого господаря. Доброслав щодня мав харч та воду. Тнм же шляхом випроваджував собаку назад.
Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хап ні про що не здогадався. Так збігло десять днів, по яких хан Іт-тун схилився до ями й насмішкувато запитав:
— Ти живий ще, троянине?
— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.
— Дивно! Хвалю. Ти сильний вояк. Це радує мене. Послухай, що скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити, — житимеш краще від воєвод троянських.
У залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:
— Ні, хане Іт-туне! Не буду я тобі служити, бо не в силі істина. А тільки істині можна служити не задумуючись.
Аж заскреготів хан зубами від злості, тупнув ногою.
— То знай же, що ніколи ти не вийдеш з цієї ями, не побачиш ні химерного храму свого, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згинеш в землі!
— Воля твоя, хане! Та істина вища від сили!
І потяглися для Доброслава довгі ночі й дні. Йому давали шмат тухлого м’яса щодня, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна з добрими припасами, їсти й пити вистачало.
Вбрання Доброславове струхло, клапті лахміття ледь прикривали тіло. Одростала борода. Він утратив лік дням. Не знав, скільки часу минуло над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, вже вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?
Інколи бранцеві снився широкий повноводний Славута, в шепоті хвиль чулися йому знайомі пісні, а на полудневім небі сяяла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався по ямі, рвав на собі волосся. Там, нагорі — життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут душно, земля тисне груди, не дає дихати. Як у могилі! Чи не краще було послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!
«Ні, ні!» — кричало сумління. — «Ні, ні!» — стугоніло серце, вирувала кров, заперечувала душа.
Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь, з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за троянином, слухала його розповіді про землі троянські, про жорстокі бої з ворогами, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину-правду, що бентежить серце, очищає душу, кличе в далину. Дівчина зітхала, тихенько плакала, втішаючи в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.