Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався від погоні в дикому степу, загубився серед бур’янів. День і ніч їхав на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували троянина меч батьківський та кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв бучну тризну по дорогій Сойфулі.
Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.
А зірка пломеніла на світанковому небі, манила в далеч, обіцяла, закликала. А вечірня зоря усміхалась від батьківського обрію, наснажувала.
Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився за коштовні оздоби на держаку меча перевезти Доброслава через море. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.
Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега. Доброслав розпрощався з персом, звів коня з галери, рушив на схід. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Гей, і тяжкий та небезпечний шлях лежав попереду!
Багато місяців троянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї. А потім перед ним постала жовта піщана пустеля. Десь там, за нею, був храм. Вперед, уже недалечко! Все ясніше горить зірка, все ближче мета!
А пустеля кидала на чужинця хмари піску, погрожувала. Повернися назад! Хіба не бачиш, кості верблюдів і коней, людей і всякої звірини лежать на барханах? Хіба не бачиш, байдужі вітри піском засипають їхні мертві очі?
Пече сонце. Воно стоїть майже над головою. В’юн важко дихає, просить води. А води зовсім мало, залишилася третина бурдюка. І ніде не видно не те що колодязя, навіть струмка; лише піски та глинища, вкриті рідкими чагарями.
Вороний схуд, боки його запали. Вже не втримує його в сідлі, не понесе далі вірний кінь. Доброслав іде пішки, веде коня за повід. Все частіше відпочиває вояк. Сили зникають, тануть. Спека нестерпна. Піски пашать, мов натоплена піч. Немає вітру, нічим дихати.
Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно повискуючи, до ніг Доброслава, сумно поглянув у очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. Потім впав і вороний. Сиротою залишився троянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні свої пожитки й пішов далі сам.
Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але прийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки. Вийшов на берег і завмер вражений. На тім боці в синьому мареві серед високих казкових дерев, небачених у рідному краю, виднівся дивовижний храм. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі колони: вони переливалися зеленими, блакитними, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через ріку до тієї чарівної будівлі були перекинуті мости.
О доле, може, це і є той самий храм Безсмертя, про який оповідав йому пустинник? Невже кінець шляху? Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту.
В храм вели сходи з білого каменю, над ними похитувалося листя невідомих рослин, між листям жовтіли принадні плоди. Тамуючи подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могил. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.
Минув колонаду, широкі двері, які самі собою розчинилися. Вгорі пролунала ніжна музика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце сяяло за різнобарвним прозорим склепінням, і в тому мереживі казкових променів троянин побачив дивну картину.
На осяйному троні посередині залу сиділа жінка в діамантовій короні, в золототканому вбранні. Навколо неї стояли на колінах люди, тисячі людей. Тут були сиві діди, літні воїни і безвусі юнаки. Всі вони непорушно, невідривно споглядали чудову жінку, не роняючи й слова.
«Невже це істина? — подумав Доброслав. — Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-відлюдник?»
Він підступив ближче, щоб роздивитися риси обличчя цієї жінки. Повіки її розплющилися, на троянина зиркнули великі сірі очі. Ні, не сірі — зелені… Ба ні — чорні… Чи, може, карі? Які ж у неї очі? Чом вони так раптово міняться?
З-під серпанку піднялася вгору тонка рука, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:
— Що шукаєш, вояче?
Троянин наблизився до трону.
— Багато років я йду з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Куди я потрапив, скажи, царице? Чи близько те, що шукаю?