Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, почулася відповідь:
— Істина світу тут, герою, це — краса! Хіба ти не знав цього? Краса й любов. Краса жінки і кохання до жінки. Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я — його жриця. Жриця любові.
— Що кажеш ти? — вражено скрикнув Доброслав.
— Я кажу правду, вояче. Голуб схиляється перед красою голубки, лев перед красою левиці, людина завмирав перед красою природи, але чоловік, муж, воїн понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки ти можеш назвати, на які не пішов би чоловік в ім’я прекрасної жінки?!
— Заради коханої, хочеш ти сказати?
— Це все одно. Кохають лише красу.
— Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!
— Дивися, — владно змахнула рукою жриця. — Ось тисячі чоловіків стоять довкола мене. Всі вони шукали єдиної істини — краси — і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад, — хіба не бачив ти безліч могил біля храму?
— Бачив, жрице. Проте не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі. Ти прекрасна, але мені нема коли дивитися на тебе.
Очі жриці спалахнули палким вогнем.
— Зажди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй відірватися від неї.
Вона піднялася з трону, звела руки вгору. Музика заграла голосніше, промені світла, що падало згори, висвітлили усю постать жінки. Корона зникла, розтануло золототкане вбрання. Перед Доброславом з’явилась бронзовотіла південна красуня — висока, струнка, з чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грайливому ритмі над дзеркальною підлогою.
Стогін прокотився по широкому залу. Тисячі чоловіків закоханими очима всотували в себе чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолові. Жриця пройшла коло й зненацька перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом була русява красуня півночі. Очі її, прикриті довгими віями, мерехтіли блакитними вогниками, руки білими лебедями звивалися в повітрі, закликаючи до себе, обіцяючи найвищу насолоду та втіху.
Одна за одною пропливали перед вояком прегарні жінки різних країн та народів. Чорноволосі й золотокосі, білі й рожеві, чорні й бронзові, синьоокі й кароокі, високі й маленькі — безліч жінок закликали троянина лишитися в храмі краси й кохання. Та Доброславу було байдуже до них, він лише втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.
Нарешті затихла музика. Жриця знову всілась на троні. Поглянула запитливо на гостя. Той мовчав. Мовчали й тисячі чоловіків, заворожені казковими перетвореннями краси.
Жриця тихо, проникливо заспівала, дивлячись просто в душу Доброслава:
Прослухавши пісню, Доброслав сумовито сказав:
— Ой не так, жрице, не так. Страшна й сувора дійсність життя. Краса й любов у ньому — не основа, а лише подих полегкості. Вона утримує нас на поверхні страшної ріки, кличе, обіцяє, але поки що суть світу визначає руїна і ненависть, жорстокість і насилля. Краса й любов не зупиняють потоку ненависті й злоби, вони прикрашують лише оскал смерті. Велике багатство — краса. Ти довела мені це, жрице. Та чого варті твої чари серед жорстокостей світу? Іншої правди я шукаю, іншої істини. Не лише для себе… для дітей моїх, для народу свого.
Жриця нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавиця, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан у простій полотняній одежі, її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.
Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це — мара?
— Троянко, зірко моя кохана! — крикнув він, кинувшись до неї.
Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.
— От бачиш, — їдко всміхнулася жриця, — ти все таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе прагнення до неї. Ти зберіг образ дружини таким, яким хочеш бачити його. Та минуло вже багато літ. Вона постаріла. Чи будеш ти любити її тепер? Поглянь…
Жовтаво-зелені хвилі Славути покотилися перед троянином, в тумані замайоріли високі кручі. На березі постать жінки. Чи це Троянка? Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Доле праведна, що ти зробила з коханою! Вона дивиться десь понад головою Доброслава, у безмір, у далечінь.