— Мудрий діду, ти знав правду, але не хотів сказати мені… чи, може, я не зумів почути її… бо що б для мене значила та правда, коли б я не звідав безодні горя і муки в пошуках її? Та й чи збагнув би я її так страшно, як тепер?
Під склепінням храму прокотилися зітхання, почулися слова пісні. Співала Троянка чи, може, то лише вчувалося йому?
— Троянко, зоре моя кохана! Ти вберегла мене своєю любов’ю у далеких мандрах. Я сповнився терпінням і мужністю, знанням і силою подолання перешкод. Я знаю тепер порожнечу химерних храмів, де царює ніщо. Правду несе саме життя. Життя саме творить себе, народжуючи й зрощуючи нові покоління. Я повертаю додому, до рідного краю, де мене чекають. Істину пізнають, лише зростаючи разом з нею, стаючи її суттю. Той шлях безмірний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, невмирущий вогонь шукання. Я плекатиму той вогонь у душах дітей моїх, онуків моїх. І ніколи не згасне в сильних та вірних душах пломінь пошуку таємниці буття, він житиме вічно, перебуде понад негодою й смертю, понад грозами й забобонами віків.
Доброслав торкнувся рукою запони. Вона була холодна, як смерть. Залишайся, примаро віків, у своїй непотрібності, у своїй вигаданості! Найменша іскрина життя величніша за тебе… Я вибираю життя!
І Доброслав рушив до виходу з храму Безсмертя.
Мелодія шоста
ДАРУНКИ ВЕСНИ
СЕКРЕТАР РАЙКОМУ
Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.
На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про роботу. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.
Микола роззувся. Оленка, зробивши те саме, ойкала, щулилася, підстрибувала, натикаючись на грудочки. Він сміявся:
— Звикай.
Оленка хитро примружувалася:
— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках.
— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.
— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А обіцяв усе життя носити на руках! Пам’ятаєш? Тоді, як зізнавався в коханні…
— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартома сплескував долонями Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині.
— На чужій? — ображено перепитувала Оленка. — Хіба ж твоя чужа?
— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.
— Ми ніколи так не доберемось до району, Миколо!
Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони замовкали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали топкі запахи соснового бору.
Незабаром вийшли з посадки. Перед ними розкинулись поля сусіднього колгоспу. Поважно хиталися жита, гордо підносячи в небо повне, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, здавалося, ніби незримі пальці взяли ніжний акорд на зеленавих струнах жита й пшениці. Ще раз. Ще… Переливи пісенних, нечутних звуків покотилися над полями, сплітаючись у чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.
— Співає?
Він хитнув головою. Потім тихо сказав:
— У мені завжди звучать мелодії… І вірші… Вся наша земля — як поема… як пісня.
Віта мене земля, неначе мати, Мов батько, сонце руки подає… Проснулось поле, вже пора орати… Воно — моє…
— Миколко! Не орати, а збирати скоро вже треба.
— Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу. А ось уже інший мотив:
— Невже буде війна, Миколо? — тривожно зіщулилась Оленка. — Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли ось така краса довкола?
— Наївна дівчинка, — ніжно обняв її за плечі Микола. — Якби всі сприймали красу й любов, як спільну основу життя, давно б не було ні воєн, ні рабства. Згадай леґенду, яку нам розповідав дід Василь.