— Про істину?
— Про жрицю, що приносила богові квіти. Наш народ віддає для світу любов і працю. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна. Душі наші виховані красою, любов’ю, творчістю. А там що робиться? Ти ж читаєш газети.
Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась у кривавих корчах війни, сплюндрована чобітьми фашистів.
Та варто було виплисти на небосхил ранковому сонцю, як той смуток розвіявся. Малинове, безжурне, животворне й таке мирне, сонце виповзало з-за обрію, запалюючи верхів’я тополь. Залилися треллю жайворони. Радісно зашепотіло чубате жито, засміялися блакитні волошки.
Їх догнала машина, що везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив подружжя, підкинув до району, недалеко від центру. Установи ще були закриті. До початку роботи залишалось зо дві години. Микола повів Оленку на ринок. Довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві неподалік райкому комсомолу, поснідали. Походили довкола районного Будинку культури. Микола заздрісно заглядав у вікна, на сцену, де стояв рояль.
— От якби в Сміяни рояль. Та струнні інструменти. Знаєш, яке б діло ми закрутили!
Оленка читала афіші. Увечері мав демонструватися фільм «Богдан Хмельницький». Вирішили подивитись.
О дев’ятій були вже біля райкому. Широкими сходами колишнього панського палацу піднялися на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по-хлопчачому Бра, гаряче напучував його, закликав завжди бути вірним заповітам Ілліча, берегти чистоту серця й душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює Бра ще й досі?
Ось і знайомі двері. На табличці напис: «Нетреба». Значить, він. Микола постукав у двері.
— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все!
Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе енерґійне обличчя з великими блискучими очима. Над високим чолом йоржем переможно майорів чуб. Нетреба підхопився з крісла, вперся кістлявими пальцями об стіл, простягнув голову до Миколи, ніби гусак, що хоче вкусити.
— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким вітром? Ти ж У консерваторії, здається, вчишся? Яким чином, бра?
Микола всміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість «брат» — «бра». Хоч і постарів, але лишився таким же експансивним, привітним, захопленим.
Потиснувши руку секретареві, Микола познайомив його з Оленкою, розповів про свої плани. Той підняв руки вгору, зацмокав.
— І-і-і! Молодця! Оце, брат, моє виховання! Значить, у село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музику, культуру — в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Сміянах, потім — у всьому районі. Ти розумієш, що це таке? Зітремо різницю між містом і селом. Навіть переплюнемо місто! Правду кажу! Фольклор, пісню — па новий рівень! Музика й хліб — це тобі не жарти! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!
Миколі незвично було слухати, як секретар сипле короткими фразами, ніби виголошує лозунґи з трибуни, але щирість його була така вражаюча, радість настільки непідробна, що химерна манера вислову думки здавалася природною і навіть невіддільною від самої енерґійної постаті Нетреби.
— А голова колгоспу? — засумнівався Микола. — Він може впертися. Нам же потрібні інструменти, рояль.
— Підкрутимо, де треба, якщо впреться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гризи за горло. Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь! Жінка теж музикант?
— Ні, вона вчителька. Хоче в школу. Теж в Сміянах.
— Оце да! — радів секретар. — Геройське діло. Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Рекомендую в дитбудинок. До Громограя. Знаєш? Чудовий дядько. Колючий, непримиренний, але з того тіста, що й Макаренко. Там дітвора славна. Гарний колектив. Обсерваторія, гуртки. А ти поможеш їм у самодіяльності. Жінка комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор! Ураган!..
Нетреба плескав Оленку по плечу, гуцав дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб рвався догори. Він сміявся, підморгував.
— А жінка в тебе — богиня. Афродита. Діана. Як звати? Оленка? Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки в святкові дні. Гріх цілувати щодня, ніби їсти борщ. Ха-ха! Молодця! Радий за вас. Такі б усі — завтра комунізм…