Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж рядами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, пошепки, але так, щоб і в кінці залу почули, прокоментував:
— Це він тебе викликає на вигін, Гапко…
В залі зареготали. Микола зблід, змішався, йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі спалахнуло неприязне почуття до цих смішливих, войовничих юнаків і дівчат, які, незвідь-чому, вороже зустрічають свого ровесника й товариша після п’яти років розлуки.
Недалеко від сцени сидів Сергій, його біла кучма підбадьорливо похитувалася, він весело підморгував Миколі: давай, мовляв, не бійся!..
Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:
— Товариші!
З задніх рядів хтось знову закахикав, передражнюючи:
— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: «Вплив музики на урожайність цукрових буряків!»
Регіт струсонув зал. Микола зовсім розгубився — у залі веселилися, голосно перемовлялися, лузали насіння. І це останнє чомусь найбільше роздратувало Миколу. Він не стримався, безконтрольна образа заклекотіла в його грудях, залила свідомість.
— Як вам не соромно? Я прийшов, щоб поговорити з вами про цікаву роботу, а ви хуліганите та насінням плюєтесь! Клуб же ваш власний, а ви його в свинарник перетворюєте!
— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився паном, цяцю з города привіз то й губу уже закопилив. Бачили й не таких! Брудно тобі у нас, одвик — рушником дорога.
У Миколи серце впало, в грудях занило. Що це? Звідки такий потік ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і видирав пташині гнізда на лузі? Хіба не з ними ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?
Поміж рядами підвелася невисока кирпата дівчина — комсорг колгоспу. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.
— Ану, замовкніть! Як не соромно? Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви на нього, як на якогось бюрократа!
— Хай не задирає носа!
— Самі вчені!
— Без нього вміємо співати!
— На біса нам його консерваторія!
— Гей, дівчата, ходімо на вигін. Заспіваємо без учених!
— Ходімо!..
Загуркотіли лавки, залопотіли спідниці дівчат, хлопці й собі потяглися до виходу, з гамором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:
Микола стояв непорушно, засоромлений, змішаний. Яка ганьба! Куди подіти очі від сорому? Провал!
До нього підійшли Сергій, дівчина-комсорг. Вони щось говорили йому, втішали. Микола не слухав. Ледве стримував сльози, карався думкою: за що!? чому?
А в вечірньому небі сумовито лунало, віддаляючись!
Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрався до річки, сів на кручі над водою.
Хвиля тихо, ледве чутно, хлюпала, вторячи вечірній тиші. Зоряне безмежжя заспокоювало, глибоко в душі починала несподівано ледь-ледь бриніти струна, тихо зринали слова ще ненародженої пісні.
Микола вихопив записничок, олівець, при мерехтливому світлі місяця почав занотовувати слова й музику. І як завжди, був радісно здивований вражаючим феноменом імпровізації, котра народжувалась неждано, несподівано, ніби блискавиця у небі. Може, це і є те явище, яке прадіди називали зустріччю з Неждан-дивом, покровителем радісної несподіванки, відкриттів, подвигу і вогняної думки? Треба так і назвати пісню — «Пісня нежданого друга». Ось він мені підказує, що лише у ясному чистому серці, з якого виметено найменші залишки упередження, може зродитися взаєморозуміння! А я? Як я зустрів моїх друзів сьогодні? Накричав, як істерична жінка! Далі, далі, що підказує мені нежданий друг?