Зал загримів від овацій, дівчинку довго не одпускали зі сцени. Вона зашарілася, рвалася за лаштунки, але її кликали знову й знову.
— Яка туга за рідним краєм, — зітхнула Оленка. — І яка радість, що він нарешті визволений! І ще… леґендарне, казкове осмислення об’єднання українських земель.
Громограй, почувши її слова, вдячно кивнув:
— Я радий, що ви з нами.
ЩИРІСТЬ
Наступало перше вересня. Оленка всю ніч не спала, хвилювалася. Встала з постелі вдосвіта, розбуркала Миколу. Він сонно куйовдив кучму волосся, посміювався, втішав:
— Поменше готувань. Згадай мій урок. Побільше щирості й імпровізації.
Ледь зійшло сонце над лісом, як Оленка побігла до «панських дач», де серед сосон на високій піщаній кручі білів будинок під червоною черепицею. Тут, у притулку дітей-сиріт, вона розпочне творення дивосвіту дитячих душ. Радісно й тривожно… Як її зустрінуть малюки? Чи знайде вона чарівний ключик взаєморозуміння?
Учителі були заклопотані, ніхто не звертав уваги на її хвилювання. Лише Громограй, скупо усміхнувшись, одразу відзначив її тривожний стан. Підійшов до неї, тихо сказав:
— Спокій і любов. Більше нічого. І щирість. Пам’ятайте, що діти, яких ви будете навчати, — травмовані тяжкими втратами. Вони дуже чутливі. Кожну нещирість відчувають так, як дикі звірі запахи в лісі.
Оленка засміялася, почувши таке порівняння. І полегшено зітхнула від того, що Громограй промовив те ж саме слово, що й Микола: щирість! Це — її ключ.
І ось вона переступила поріг другого класу. Застукали парти, в золотих скісних потоках сонячного проміння заіскрилися розмаїті чуби й кіски. Чорні й русяві, попелясті й руді. Оленці здалося, що мине вічність, перш ніж вона заговорить. Якимсь чужим голосом вона ледь видушила з себе:
— Добрий день, діти!
— Здра!.. — не дружно, але щиро відповів клас. І раптом ззаду почувся здивований дівочий голосок:
— А гарна яка! Мов намальована!
Хтось засміявся. Оленка зашарілася. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:
— Будемо знайомитися: я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна. Сідайте, діти.
З середини класу піднялася рука. Оленка завважила її.
— Що таке?
З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, у простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:
— А то правда, що ви втекли з дому?
Сусід смикнув її, хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок, вона відчула, що ось-ось заплаче. Дивилася в щирі й жорстокі дитячі личка, гарячково думаючи: «Що робити? Як знайти вихід?» «Щирість», — почувся голос Миколи. «Щирість», — пролунало напуття Громограя. «Щирість», — ласкаво примружилися очі діда Василя.
Вона пересилила себе, ясним поглядом обвела клас. Голос її став спокійним.
— Тихо, діти… Я відповім. Сідай, дівчинко. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Від нікчемного й пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас, туди, де я потрібна, де мені гарно й любо. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання й любов. Я знаю, є лише один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, нічого цінного, якщо уникнете його. Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими.
Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття… Душа юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі й союзники. Вона говорила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею й дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби. Хай діти ще не все розуміють, але вони вже відчувають велику щирість, яка назавжди зв’яже їх непідробним довір’ям.