— Ось тут можна поставити ракети… А всередині — каюти, харчі, паливо. І можна летіти до зірок!
— Он як! — розвеселився учений, обнімаючи за спину хлопчика. — А навіщо летіти? З якою метою?
— А бити буржуїв на інших планетах! Щоб усі були Щасливі. Щоб діти всіх планет раділи, і вчилися, і літали між зорями… в гості один до одного.
— Чудово! — розчулився Ціолковський. — Ось тільки щодо буржуїв — то сумніваюся, що в інших світах їх достатньо. Думаю, що в нашому зоряному всесвіті вже більшість планет досягли високого рівня співжиття і пізнання, що в них навіть таке поняття, як «буржуй», зникло.
— А чого ж вони не прилетіли до нас помагати? — здивувався хлопчик. — Якби були, то прилетіли б скидати царя і буржуїв. Ми ж помагаємо іншим людям, де треба визволяти рабів?
— Гм, гм, — розгубився Ціолковський. — Мабуть, усе-таки, це наша власна справа — визволитися. Свобода, дана силою, не буде власною. Якщо сам не прагнеш свободи, значить, не хочеш знайти шлях до визволення. Он ми самі взялися за зброю, власними силами відстоюємо свою свободу. І здобуваємо її.
Хлопчик задумався. Оченята блиснули.
— А все-таки треба летіти! І визволяти! А далі — хай собі… як захочуть.
— Ну, ну, — примирливо всміхнувся учений. — Хай так! Виростай, вивчишся на інженера, збудуєш ракету — й лети визволяти… Діло святе! Голос дитини — голос божий, так казали древні.
— Що будемо робити з цим мрійником? — заклопотано запитав Ціолковський.
— Заберу з собою, — вирішив я. — Такі хлопці мені до душі. З Черніговом домовлюся.
— Радий, дуже радий, — щиро зрадів учений. На прощання він написав листа дітям нашого дитбудинку:
«Дорогі діти! Перед вами пройшли гіганти думки й праці. Ви стаєте на сходинки, які вони мурували. З їхніх плечей ви побачите таємничу далину великого й вічного живого космосу. Листя поколінь жовкнуть і опадають, але завжди зеленіє вічне Древо Життя, як писав великий поет Гете. Наші діла й творення, думки й мрії — невмирущі!
Ідіть далі й далі, по шляху, прокладеному батьками, і влийте свою творчість у полум’яну ріку космосу.
…Більше я не побачив його. Проте й досі усміхнені очі зоряного мрійника дивляться на нас зі стін шкільної обсерваторії, він завжди присутній при наших бесідах, дискусіях, при обговоренні астрономічних чи фантастичних проблем, при розмовах про прийдешнє. Його приглушений, тихий голос я чую, коли гляну на обличчя Толі, бо доля хлопчини нерозривно пов’язана з пам’яттю про вченого.
Ми дали хлопчику прізвище Вогник. За палкість у судженнях, за вогнистий, безкомпромісний характер, за щирість і сміливість, за всеосяжну здатність до фантазій і мрій. А ще тому, що Толя фанатично любив вогонь і всі його вияви — сонце, грозу, пожежі. Незабаром після того, як я його привіз до Сміянів, розгулялася велика гроза. І я був свідком того, як Толя разом з кількома учнями танцював у екстазі під грозовим небом, щось по-дикунському вигукуючи. Я тоді нагримав на нього, бо злякався, щоб діти не похворіли. Наступного року це повторилося. І тоді я делікатно запитав хлопця, що це означає. Він якийсь час м’явся, потім пояснив, що недавно прочитав старовинну книжку про Геракліта Темного, де вичитав, що огонь — творяще начало світу, вічнодіюча сила природи.
Мене вразила така передчасна зрілість хлопчачого мислення. Він не по літах розумів суть вогню, як вічне віддавання й горіння, як знищення всього несуттєвого, очищення від мізерності.
Мій кароокий хлопче! Чи не ти живе продовження духу прадавніх кобзарів? Бо звідки твоє козацьке обличчя, пісенний талант, музична душа? Задумливість, елегійність, а разом з тим — незламна рішучість.
…Співають треті півні. Блякне небо на сході. Настає новий день. Жаль розлучатися з вами, птахи мої рідні, навіть тут, на папері. Вічно б думав про вас, тримав би в серці, щоб ніщо зле й лихе не торкнулося ваших душ.
Який страхітливий сон! Ніби я прополюю свою грядку. А на ній соняшники, незабудки, троянди, стебла кукурудзи, парості жита, ячменю. І в них я пізнаю своїх вихованців. Диво дивне — не мають вони ні облич, ні рук, ні постатей людських, а я знаю, що це вони — мої кохані діти.
Зненацька чути гуркіт з-за обрію. Дивлюся, а між хмарами летять літаки: і так багато їх, ніби зграї риб у плині Дніпровському влітку. Кидають літаки бомби, палає земля, горить страшним вогнем. Все ближче пожежа, а я з жахом думаю — куди ж я подіну мою грядку, як захищу її від нещадного полум’я?